Шум і лють - Вільям Фолкнер
— Та нехай провітряться, Кароліно, — каже їй дядечко Маврі. — Ковточок морозяного повітрячка їм не зашкодить. Не забувай: ти маєш берегти свої сили!
— Авжеж! — каже матінка. — Нікому ж невтямки, як я боюся Різдва. Анікому! Я ж не з тих жінок, яким море по коліна. Як би я хотіла бути здоровшою — заради Джейсона та дітей!
— Ти роби, що тобі до снаги, а вони хай тебе не хвилюють, — на те їй дядечко Маврі. — Ото біжіть собі, дітки. Тільки ненадовго! А то мама ще розхвилюється.
— Так, сер! — йому Кедді. — Ходімо, Бенджі. Ми знову йдемо надвір!
Позащібала мені пальто, і вже ми й до дверей.
— І як це ти тягнеш маленького на вулицю без черевиків? — каже матінка. — Тут повен дім гостей, а ти хочеш, щоб він розічхався-розсопливився?
— Забула я! — каже Кедді. — Гадала, він ще й не роззувався.
То ми й повернулися.
— Думати головою треба, що робиш, — їй матінка. Та постій ти спокійно! — каже Верш. Натягнув мені черевики. — От як не стане мене, то доведеться тобі про нього дбати. — А зараз тупни! — каже мені Верш. — Підійди та поцілуй матінку, Бенджаміне.
Підвела Кедді мене до маминого крісла, мама обхопила мені обличчя руками, притисла мене до себе.
— Бідолашне моє дитятко! — каже вона. Тоді відпустила. — Золотко, ви з Вершем добре про нього дбайте!
— Так, мамо, — їй Кедді. Ми вийшли з кімнати. А Кедді й каже:
— Тобі, Верше, йти з нами не треба. Я сама його трішки позабавляю.
— Гаразд, — каже Верш. — На такий холод я не попрусь ні за які втіхи.
То він пішов собі, а ми залишились у вітальні, й Кедді стала навколінці, обняла мене й притислася своїм холодним-яскравим обличчям до мого. Вона пахла деревами.
— Ніяке ти не бідолашне дитятко! Правда ж, ні, не бідолашне? Ти маєш свою Кедді! Чи не маєш?
«Та припини вже ті свої стогони й хлипи! — каже Ластер. — Таке ревище підняв! І не соромно тобі?» Ми пройшли повітку з каретою. А в карети нове колесо.
— Залазь і сиди там нищечком, чекай на маму! — Ділсі мені. Й запхнула мене в ту бідарку. Ті-Пі тримає віжки. — Невтямки мені, чом Джейсон не купить нової коляси, — каже Ділсі. — Діжде, що оця розпадеться під усіма вами одного чорного дня. Глянь, що від коліс лишилося!
Вийшла матінка, вуаль опускає. Якісь квіти несе.
— А Роскус де ж? — вона питається.
— Роскус сьогодні не годен і рук підняти, — каже Ділсі. — Ті-Пі незгірш правує.
— Мені страшно, — каже матінка. — Милий Боже! Наче ж так небагато від вас прошу: раз на тиждень дайте мені доброго кучера до цієї коляси! І ніяк не допрошуся…
— Ви ж не гірше мене знаєте, міс Келайн, як Роскуса скрутив гостець: ні в дугу вже Роскус не годиться, — каже Ділсі. — Ну ж бо, залазьте, сідайте! Ті-Пі довезе вас, що той Роскус, незгірш.
— Ой, боюсь! — каже матінка. — З тим дитятком…
Ділсі зійшла на ґанок.
— І оте здоровило ви називаєте дитятком? — вона матінці. Й бере матінку за руку. — Таж він дорослий, як Ті-Пі! То ходім уже, якщо ви їдете взагалі.
— Ой, боюсь! — затялась матінка. Та вони таки зійшли з ґанку, й Ділсі підсадила матінку в колясу. — Втім, так воно й ліпше скінчиться, для всіх нас.
— Чи ж не сором вам отаке говорити? — їй Ділсі. — Знаєте ж бо, яка Квіні сумирна конячка. Аби вона схарапудилась, потрібне щось страшніше за вісімнадцятирічного чорнюка. Таж вона прожила більше літ, ніж він та Бенджі, взяті разом. А ти, Ті-Пі, гляди, не жартуй з Квіні! Везтимеш не так, як бажає міс Келайн, то я напущу на тебе Роскуса! А руки йому ще ж не зовсім покорчило.
— Так, мамо, — їй Ті-Пі.
— Я так і знаю: вскочимо в якусь біду! — каже матінка. — Перестань, Бенджаміне.
— Дайте йому квіточку, — їй Ділсі. — Він квіточки хоче.
І тягне руку до квітів.
— Ні-ні! — їй матінка. — Ти ж їх так і розсиплеш.
— А ви тримайте міцніш, — радить їй Ділсі. — Я й висмикну йому одненьку.
Дала вона мені квітку, забрала свою руку.
— Рушайте вже хутчій, — каже Ділсі, — поки не побачила вас Квентіна та не забажала й собі поїхати з вами.
— А де ж вона? — питається матінка.
— Та біля будинку, бавиться з Ластером, — Ділсі їй. — Рушай, Ті-Пі. Правуй, як навчав тебе Роскус.
— Так, ма! — їй Ті-Пі. — Вйо, Квіні!
— Гляди, — каже матінка, — щоб Квентіна не…
— Та вже догляну, — їй Ділсі.
Коляса затряслася по алеї, захрумтіла жорства.
— Ох, страшно мені, що я поїду й лишу Квентіну без нагляду! — каже матінка. — Краще не поїду. Ті-Пі!
Тут ми виїхали за ворота, трясти перестало. Ті-Пі шмагонув Квіні нагаєм.
— Що ти робиш, Ті-Пі! — матінка йому.
— А щоб вона бадьоріше ступала, — каже Ті-Пі. — А то як ми повернемося до повітки, коли вона закуня посеред дороги?
— Повертай назад, — матінка йому. — Я боюсь за Квентіну.
— Тут не повернути, — їй Ті-Пі.
Потім вулиця стала ширша.
— Ну, тут уже можна повернути назад? — каже матінка.
— Гаразд, — їй Ті-Пі. Стали ми повертати.
— Ой, що ти робиш, Ті-Пі! — каже матінка й хапається за мене.
— Та якось же треба повернути? — їй Ті-Пі. — Тпру, Квіні!
Ми й зупинилися.
— Ти нас перекинеш, — каже матінка.
— То чого ж ви хочете? — допитується Ті-Пі.
— Мені страшно, як ти робиш поворот, — матінка йому.
— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.
Їдемо далі.
— Чує моє серце: без мене Ділсі не догляне Квентіни — з нею щось та станеться! — каже матінка. — Нам треба мерщій назад!
— Вйо, Квіні! — гукає Ті-Пі. І пригощає Квіні канчуком.
— Ой, Ті-Пі! — кричить матінка й хапається за мене. Чути тупіт копит Квіні, й яскраві плями попливли обабіч, а тіні від них пливуть у Квіні по спині. Довго пливуть, мов ті яскраві вершечки коліс. Потім заклякли з одного боку — де біла тумба з солдатом на ній. А з другого боку все пливуть, але вже не так швидко.
— Матінко, чого вам треба? — питається Джейсон. Він тримає руки в кишенях, а за вухом у нього олівець.
— Ми їдемо на цвинтар, — каже матінка.
— Ну то й з Богом, — їй Джейсон. — Чи ж я вас не пускаю? Ви тільки на те мене й кликали, щоб це мені повідомити?
— Знаю, ти не поїдеш з нами, — матінка йому. — А з тобою я б не боялася так дуже.
— Не боялися б чого? — Джейсон їй. — Тато
