Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Гассан сидів, схрестивши ноги, на його обличчі танцювали полиски й тіні від гранатового листя, він мимоволі скубав травинки, а я читав йому історії, які він не міг прочитати самотужки. Те, що Гассан виросте неписьменним, як Алі та більшість хазарейців, було визначено в мить його народження або навіть у мить зачаття в негостинному лоні Санаубар — бо яка, зрештою, користь слузі від писаного слова? Та попри неписьменність, а може, саме завдяки їй, Гассана вабила таємниця слів, манив загадковий світ, йому недоступний. Я читав Гассану вірші й оповідання, а часом і загадки, хоча згодом перестав їх читати, бо помітив, що він розгадує значно краще за мене. Тому я уникав змагальності й читав, наприклад, про походеньки пихатого мулли Насреддіна та його віслюка. Ми годинами сиділи попід тим деревом, сиділи, аж поки сонце зникало на заході, та навіть тоді Гассан наполягав, що світла вдосталь, аби прочитати ще одненьку історію, ще одненький розділ.

Найбільше в читанні Гассану я любив ті моменти, коли ми натрапляли на довге слово, якого він не знав. Тоді я дражнив Гассана, вказував на його невігластво. Одного разу я читав історію про муллу Насреддіна, і Гассан зупинив мене.

— А що значить це слово?

— Яке саме?

— Недоумкуватий.

— Ти не знаєш, що воно означає? — запитав я, шкірячись.

— Ні, Аміре-ага.

— Але ж це найзвичайнісіньке слово!

— А все-таки я його не знаю.

Може, Гассана і шпигнула моя в’їдливість, однак на його всміхненому обличчі це не відобразилося.

— Ну, в моїй школі всі знають, що воно означає, — сказав я. — Пояснюю. «Недоумкуватий» значить «розумний», «мудрий». Я складу з ним речення, щоб ти зрозумів: «Гассан недоумкуватий, коли йдеться про слова».

— Ага, — відповів той, кивнувши.

Проте потім я почувався винним через той випадок. Тому намагався відкупитися, даруючи Гассанові то якусь зі своїх старих сорочок, то поламану іграшку. Переконував себе, що так можна залагодити ту безневинну насмішку.

На той час улюбленою книжкою Гассана була «Шах-наме» — епос десятого століття про подвиги перських героїв. Йому подобалися всі розділи, подобалися шахи давнини — Фарідун, Заль, Рудабе. Але і його, і моєю улюбленою історією було сказання «Рустам і Сограб» про великого воїна Рустама та його прудконогого коня Рахша. Рустам смертельно поранив у битві відважного супротивника Сограба, а потім довідався, що Сограб — це син, якого він давно шукав. Убитий горем Рустам чує передсмертні слова свого сина: «Якщо ти справді отець мені, то заплямив меч у крові свого сина. І єдино через упертість. Я ж бо прагнув любові твоєї здобути та ім’я твоє дістати, адже хотів розгледіти в тобі те, що побачила мати моя. Та марно я звертався до серця твого, а нині час зустрічі вже збіг...».

— Аміре-ага, прочитай, будь ласка, ще разочок, — просив Гассан.

Інколи в його очах озерцями збиралися сльози, поки я перечитував цей фрагмент, і мені завжди було цікаво, за ким же він плаче — за вбитим горем Рустамом, що рве на собі одяг і посипає голову попелом, чи за вмирущим Сограбом, який понад усе прагнув батьківської любові? Особисто мені доля Рустама не здавалася трагічною. Зрештою, хіба не кожен батько приховує в серці таємне бажання вбити свого сина?

Одного дня, в липні 1973-го, я знову трохи позбиткувався з Гассана. Спершу читав йому, а тоді раптом відійшов від написаного. Вдавав, ніби читаю з книжки, час од часу гортав сторінки, але від тексту відволікся цілком, натомість вигадував власне продовження оповіді. Гассан, певна річ, нічого не помітив. Для нього слова на сторінці були закодованими посланнями, незрозумілими і загадковими. Слова були потаємними брамами, а ключі до них тримав я. Потім я запитав Гассана, тамуючи сміх, чи сподобалася йому та історія, але він чомусь почав плескати в долоні.

— Ти чого? — здивувався я.

— Вона була найкраща з усіх, що ти читав мені за весь час, — відповів він, так і плескаючи.

Я засміявся.

— Та ну?

— Так.

— Дивовижно, — пробурмотів я. І справді так думав. Його відповідь була... абсолютно несподівана. — Гассане, ти серйозно?

Він досі плескав.

— Вона чудова, Аміре-ага. Почитаєш мені завтра ще?

— Дивовижно, — повторив я трохи розгублено, бо почувався, мов людина, яка раптом викопала в себе на подвір’ї скарб.

Коли ми спускалися з пагорба, думки в моїй голові вибухали, як феєрверки в Чамані[14]. «Найкраща з усіх, що ти читав мені за весь час». А я ж читав йому чимало історій. Тим часом Гассан щось запитував.

— Що? — перепитав я.

— Що означає слово «дивовижно»?

Я засміявся. Стиснув його в обіймах і поцілував у щоку.

— А це за що? — Гассан знітився, зашарівся.

Я по-дружньому його потермосив. Усміхнувся.

— Ти принц, Гассане. Ти принц, і я тебе люблю!

Увечері я написав своє перше оповідання. Мені знадобилося десь півгодини. Я вигадав похмуру казочку про чоловіка, який знайшов чарівний кубок і збагнув: якщо в нього заплакати, то сльози обернуться перлинами. Хоч той чоловік і злидарював, але був щасливий і плакав нечасто. Отож йому довелося зумисно сумувати, щоби розбагатіти за допомогою сліз. Та що більше перлів утворювалося, то дужчою ставала його жадібність. Закінчувалося все тим, що чоловік сидить на горі перлин, тримає ніж і нестримно ридає в чашу, пригортаючи до себе тіло вбитої дружини.

Того ж вечора я вибрався сходами нагору й увійшов до баби в курильню з двома аркушами паперу, на яких нашкрябав ту історію. Коли я з’явився на порозі, баба і Рахім-хан курили люльки та попивали бренді.

— Аміре, що таке? — запитав баба, відкинувшись на спинку дивана і переплівши руки за головою. Довкола батькового обличчя кружляв блакитний дим. Від його погляду в мене пересохло горло. Я прокашлявся і сказав, що написав казку.

Баба кивнув і ледь усміхнувся, хіба що вдаючи цікавість.

— Що ж, це дуже добре, правда? — тільки й промовив. І глянув на мене крізь хмару диму.

Напевне, я стояв там менше хвилини, але й донині та хвилина — чи не найдовша в моєму житті. Секунди тяглися одна за одною, і кожну