Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Щодо підлості Рахім-хан помилився.

Розділ четвертий

1933 року, коли народився баба, а Загір-шах розпочав сорокарічне правління Афганістаном, двоє братів, юнаки із заможної та шанованої кабульської родини, сіли за кермо батькового «форда родстера». А що були під кайфом від гашишу і маст[11] від французького вина, то дорогою до Пагмана[12] збили на смерть двох хазарейців, чоловіка та дружину. Поліцейські привели юнаків, які вже потроху розкаювалися, і п’ятирічного сироту, сина загиблої пари, до мого діда — високоповажного судді та людини з непогрішною репутацією. Вислухавши розповідь братів і благання про помилування від їхнього батька, мій дід наказав обом юнакам негайно вирушити в Кандагар і на рік записатися в армію — попри те, що їхній родині якось вдалося відкупити братів від служби. Батько хлопців сперечався, але не надто рішуче, тож урешті всі погодилися, що покарання хоч і суворе, зате справедливе. А сироту дід прийняв у свій дім і наказав слугам навчати його та ставитися до малого добре. Тим хлопчиком був Алі.

Алі й баба виросли разом і були товаришами по іграх, точнісінько як ми з Гассаном у наступному поколінні, — принаймні доки поліомієліт не скалічив ногу Алі. Баба часто розповідав нам про їхні витівки. Алі ж лише хитав головою та приказував: «Ех, ага-сагіб, розкажіть-но їм краще, хто замислював усі капості, а хто був лише виконавцем». Баба сміявся й обіймав Алі.

Проте в жодній з цих історій баба ні разу не назвав Алі своїм другом.

Дивно те, що і я ніколи не думав про нас із Гассаном як про друзів. Принаймні у звичному значенні цього слова. І байдуже, що ми вчили один одного кататися на велосипеді «без рук» чи майстрували повноцінний саморобний фотоапарат з картонної коробки. Байдуже, що ми не одну зиму разом запускали та ловили повітряних зміїв. Байдуже, що для мене обличчя Афганістану уособлює цей тонкокостий хлопчина з поголеною головою і низько посадженими вухами, хлопчина з лицем китайської ляльки, повсякчас освітленим усмішкою з-під заячої губи.

Усе це нічого не значить. Бо історію важко перемогти. І релігію теж. Врешті, я був пуштун, а він — хазареєць, я був суніт, а він — шиїт, і це неможливо змінити. Неможливо.

Однак дітьми ми разом училися повзати, і ні історія, ні етнічність, ні суспільство, ні релігія цього теж не могли змінити. Перші дванадцять років життя я майже тільки те й робив, що бавився з Гассаном.

Інколи все дитинство пригадується мені як один довгий лінивий літній день з Гассаном: ми наздоганяємо один одного поміж дерев у батьковому дворі, граємося в піжмурки, в копів та грабіжників, у ковбоїв та індіанців, мучимо комах — нашим коронним досягненням у цій галузі, без сумніву, було витягнути бджолі жало, обв’язати її ниткою та тягнути до себе щоразу, коли нещасна істота поривалася втекти.

Ми переслідували кочі — кочівників, які проходили через Кабул дорогою до північних гір. Чули, як їхні каравани наближаються до нашої околиці, як бекають їхні вівці, мекають кози, теленькають дзвоники на шиях верблюдів. І вибігали на вулицю подивитися, як іде караван — чоловіки з обвітреними обличчями, припорошеними курявою, та жінки в довгих барвистих шалях, намистах і срібних браслетах на зап’ястках і щиколотках. Ми жбурляли камінчики в їхніх кіз. Бризкали водою на мулів. Я спонукав Гассана вилазити на Стіну кволої кукурудзи та стріляти круглими камінцями з рогатки просто в зади їхнім верблюдам.

Ми з Гассаном разом подивилися наш перший вестерн — «Ріо Браво» з Джоном Вейном — у Кінопарку через дорогу від моєї улюбленої книгарні. Пригадую, як упрошував бабу повезти нас в Іран, щоб ми могли зустрітися з Джоном Вейном. Баба аж зайшовся від нападів гортанного сміху, що нагадував рев мотора вантажівки, яку намагаються завести, а коли знову зміг говорити, то пояснив нам, що таке дубляж. Ми з Гассаном були приголомшені. Прибиті. Джон Вейн насправді не розмовляє фарсі, він навіть не іранець! Вейн — американець, як і ті приязні довгокосі чоловіки та жінки, що тиняються Кабулом у яскравих строкатих сорочках. Ми передивилися «Ріо Браво» тричі, а наш улюблений вестерн — «Чудову сімку» — аж тринадцять разів. І щоразу плакали наприкінці, коли мексиканські діти ховали Чарльза Бронсона, котрий, як виявилося, теж не був іранцем.

Ми вешталися затхлими базарами Шарі-Нау — нового міста — місцевості Кабула на заході від району Вазір-Акбар-Хан. Балакали про різні фільми, які нещодавно дивилися, і прогулювалися між метушливими натовпами базаріс[13]. Тихцем прошмигували поміж торговців і жебраків, блукали вузькими проходами, що були захаращені рядами крихітних щільно встановлених яток. Баба давав нам по десять афгані на тиждень, і ми витрачали їх на теплу кока-колу та морозиво з трояндової води, посилане подрібненими фісташками.

Наш навчальний рік був позначений щоденною рутиною. Поки я насилу вилазив з постелі й плентався у ванну, Гассан устигав умитися, відбути ранковий намаз разом з Алі та приготувати мені сніданок: гарячий чорний чай з трьома кубиками цукру та скибочку підсмаженого наана з моїм улюбленим вишневим повидлом — усе охайно розставлено на обідньому столі. Я їв і нарікав на домашні завдання, а Гассан тим часом застеляв моє ліжко, начищав моє взуття, прасував одяг, що я мав носити того дня, складав мої книжки й олівці. Я чув, як він тихенько наспівує, прасуючи у вестибюлі, наспівує своїм гугнявим голосом старовинну хазарейську пісню. Потім ми з бабою від’їжджали в чорному «форді мустангу» — в машині, що притягувала заздрісні погляди, адже такою самою їздив Стів Мак-Квін у фільмі «Куля», а цей фільм в одному з кінотеатрів показували аж півроку. Гассан залишався вдома і допомагав Алі з хатньою роботою: прав руками брудний одяг і розвішував його сушитися на подвір’ї, підмітав підлогу, поливав газон.

Після школи ми з Гассаном зустрічалися, брали книжку та рушали до пагорба, схожого на перевернуту миску, що стримів на півночі від маєтку мого батька у Вазір-Акбар-Хані. На вершині того пагорба був старий занедбаний цвинтар: поміж рядами надгробків без підписів переплелися кущисті зарості — так, що годі пройти. Від тривалих дощів і снігів залізна брама поіржавіла, а низькі мури з білого каменю перетворилися на руїни. Поблизу входу на цвинтар росло гранатове дерево. Якось літнього дня я взяв один з кухонних ножів Алі та викарбував на стовбурі наші імена: «Амір і