Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Якось мулла сказав нам, що в ісламі пиятика вважається жахливим гріхом; пияки будуть відповідати за свій гріх у день Кіямату — Судний день. За тих часів пияцтво було в Кабулі звичним явищем. Нікого не карали привселюдним бичуванням, але афганці, котрі полюбляли хильнути, пили тайкома, з поваги до інших. Вони купували скотч як «ліки» в коричневих паперових пакетах у спеціальних «аптеках». Ховали ті пакети подалі від цікавих очей, але все одно інколи привертали до себе скрадливі несхвальні погляди тих, хто знав про алкогольні оборудки певної «аптеки».

Я розповів бабі, чого мулла Фатгулла-хан учить нас у школі, коли ми були нагорі, в його кабінеті, у курильній кімнаті. Баба саме наливав віскі з бару, який він облаштував у кутку. Слухав, кивав, посьорбував віскі. Потім умостився на шкіряному дивані, поставив склянку і посадовив мене собі на коліна. Здавалося, що я сиджу на двох колодах. Батько глибоко вдихнув і видихнув через ніс — повітря шурхотіло крізь його вуса цілу вічність. Я ніяк не міг вирішити, чого хочу більше: чи обійняти його, чи зіскочити з колін і втекти геть у смертельному страху.

— Бачу, ти плутаєш те, чого тебе вчать у школі, зі справжньою освітою, — сказав батько своїм басовитим голосом.

— Але якщо мулла казав правду, то виходить, що ти грішник, баба?

— Гмм, — баба розгриз кубик льоду. — Хочеш знати, що твій батько думає про гріх?

— Так.

— Тоді я розповім, — сказав баба, — але спершу дещо зрозумій, і зрозумій просто зараз, Аміре: ти ніколи нічого путнього в тих бородатих ідіотів не навчишся.

— Тобто в мулли Фатгулли-хана?

Баба повів рукою зі склянкою. Дзенькнув лід.

— У всіх таких, як він. Сцяв я на бороди цих самовдоволених мавп.

Я захихотів. Не втримався, бо уявив бабу, який пісяє на бороду мавпи, хоч би й самовдоволеної.

— Вони нічого не роблять, тільки перебирають молитовні чотки і цитують книгу, написану мовою, якої вони навіть не розуміють, — батько зробив ковток. — Господи помилуй нас усіх, якщо влада в Афганістані колись перейде до їхніх рук.

— Але мулла Фатгулла-хан доволі приємний, — насилу вичавив я поміж нападами сміху.

— І Чингісхан таким здавався, — сказав баба. — Ну все. Ти питав про гріх, і я тобі розповім. Слухаєш?

— Так, — відповів я, стискаючи губи. Але таки фиркнув носом — звук видався схожим на хропіння. І я знову розсміявся.

Кам’яні очі баби вп’ялися в мої, і я вмить перестав хихотіти.

— Я хотів поговорити з тобою як чоловік з чоловіком. Як думаєш, ти готовий?

— Так, баба-джан, — пробурмотів я, дивуючись, і вже не вперше, як батько вміє боляче вжалити мене кількома словами. А було ж так добре — баба нечасто розмовляв зі мною, а на коліна саджав тим паче, і я так по-дурному все зіпсував.

— Добре, — відказав баба, блукаючи поглядом. — Так от, хай що розповідає мулла, є тільки один гріх, тільки один. І це крадіжка. Решта гріхів — то лише різні варіанти крадіжки, і все. Розумієш?

— Ні, баба-джан, — сказав я, відчайдушно силкуючись зрозуміти. Не хотілося знову його розчаровувати.

Баба нетерпляче зітхнув. Це теж мене вразило, тому що зазвичай він був терплячий. Пригадую, скільки разів батько затримувався допізна, скільки разів я вечеряв на самоті. Питав Алі, де баба й коли він повернеться додому, хоч і так добре знав, що батько на будівельному майданчику: наглядає, керує. Хіба ж для цього не потрібне терпіння? Я вже зненавидів був усіх дітей, для яких він будував той притулок; інколи мені хотілося, щоб вони померли разом з батьками.

— Коли вбиваєш людину, то крадеш життя, — пояснив баба. — Крадеш право дружини мати чоловіка, позбавляєш дітей батька. Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду. Коли шахруєш, то крадеш право на справедливість. Розумієш?

І я розумів. Коли бабі було шість, у дім мого дідуся просто посеред ночі прокрався злодій. Дідусь, поважний суддя, став супроти нього, але злодій штрикнув його ножем у горло і порішив на місці — вкрав у баби тата. Містяни впіймали вбивцю перед полуднем наступного дня — то був бродяга з провінції Кундуз. Його повісили на гілці дуба за дві години до пообідньої молитви. Цю історію розповів мені не сам баба, а Рахім-хан. Про бабу я завжди дізнавався від інших людей.

— Аміре, немає нічого гіршого за крадіжку, — сказав батько. — Той, хто відбирає неналежне йому, байдуже, життя це чи паляниця наана... Плював я на нього. А якщо наші з ним стежки перетнуться, то бережи його Бог. Ти розумієш?

Сама думка про те, як баба лупцює злодія, викликала в мене і захват, і невимовний жах.

— Так, баба.

— Думаю, якщо Бог справді існує, то в нього безліч значно важливіших клопотів, аніж те, що я п’ю скотч або їм свинину. Ну, зістрибуй. Від балачок про гріхи мені захотілося випити ще.

Я дивився, як він наповнює склянку біля бару, і міркував, чи скоро ми знову зможемо поговорити так, як оце щойно. Бо, щиро кажучи, мені завжди здавалося, що баба трохи мене ненавидить. Та й не дивно. Зрештою, це ж я убив його кохану дружину, його прекрасну принцесу, хіба ні? І я мусив би бодай про людське око вдатися в батька. Але я не вдався в нього. Зовсім.

У школі ми часто бавились у гру, яка називалася шержанґі — «битва віршів». Ведучим був учитель фарсі, а відбувалося все так: ти декламував строфу з вірша, а твій супротивник мав хвилину на те, щоби відповісти строфою, яка починається з тієї самої літери, якою закінчується твоя цитата. Кожен у класі хотів, щоб я опинився саме в його команді, бо мені ще й одинадцяти не було, а я вже завиграшки цитував десятки віршів Омара Хайяма, Гафіза або ж відому поему «Маснаві», яку написав Румі. Якось я змагався з цілим класом — і переміг. Того ж вечора я розповів про це бабі, та він лише кивнув і пробурмотів: «Добре».

Отакий я собі знайшов порятунок від батькової відчуженості — книжки покійної матері. Книжки, а ще, звісно, Гассан. Я читав усе: Румі, Гафіза, Сааді, Віктора Гюґо, Жуля Верна, Марка Твена, Яна Флемінга. Перечитавши всю материну бібліотеку —