Сіддхартха - Герман Гессе

сказати ще одне: я жодної миті не мав у тобі сумніву. Я жодної миті не мав сумніву, що ти — Будда, що ти домігся своєї мети — найвищої, до якої прагнуть тисячі брахманів і брахманських синів. Ти знайшов спасіння від смерті. Воно явилось тобі з власних твоїх шукань, на власнім твоїм шляху, завдяки роздумам, завдяки самозаглибленню, завдяки пізнанню, завдяки просвітленню. Ніщо не явилось тобі з учення! І ніхто — так я гадаю, о Величний! — ніхто не засягне спасіння завдяки вченню! Нікому, о Достойний, ти не перекажеш словами і не поясниш настановами вчення того, що сталося з тобою в годину твого Просвітлення! Багато чого є в ученні просвітленого Будди, багато чого воно вчить — праведно жити, уникати зла. Та одного немає в такому чіткому, в такому достойному вченні: у ньому нема розкриття таємниці того, яким шляхом до нього дійшов сам Величний — один з-поміж сотень тисяч. Ось про що я замисливсь, ось що я осяг, коли слухав учення. Ось задля чого я вирушаю у мандри далі Не на пошуки іншого, кращого вчення, бо знаю: такого вчення немає. Я йду, щоб відмовитися від усіх учень, від усіх учителів і або домогтися своєї мети самому, або вмерти. Та не раз іще, о Величний, я згадуватиму про цей день, про цю годину, коли очі мої споглядали святого.

Будда спокійно дивився в землю; спокійно, в досконалій байдужості променилось його непроникне обличчя.

— Нехай же твої думки,— нарешті неквапно промовив Достойний,— не виявляться помилковими! Дійди до своєї мети! Одначе скажи мені: ти бачив юрбу моїх саман, отих багатьох моїх побратимів, що пристали до вчення? Невже ж ти гадаєш, зайшлий самано, невже ти гадаєш, що всім їм буде краще відмовитись від учення й повернутися до мирського життя та втіх?

— Я зовсім так не гадаю! —вигукнув Сіддхартха.— Нехай усі вони зостаються при вченні, хай кожен із них досягне своєї мети! Не подобає мені судити про те, як жити іншим! Моє діло — судити про себе, тільки про себе й собі лише щось вибирати чи щось відкидати. О Величний, ми, самани, шукаємо спасіння від власного «я». Якби я, о Достойний, був одним із твоїх учнів, то, боюсь, могло б статися, що моє «я» знайшло б спокій і спасіння лиш для годиться, облудно. Насправді жило б воно й далі, набиралося сили, бо і вчення, і своїх послідовників, і любов до тебе, й товариство ченців я обернув би на своє «я».

Ледь усміхнувшись, ясним і привітним поглядом подививсь незворушний Гаутама в очі зайшлому юнакові й зробив майже непомітний прощальний жест.

— Ти, о самано, розумний,— промовив Достойний.— І розумно умієш говорити. Але надто великого розуму, друже мій, остерігайся!

І Будда рушив своєю дорогою, а погляд його і ледь помітна усмішка навік укарбувалися в Сіддхартхину пам’ять.

«Зроду не бачив ще я людини, яка б отак усміхалась, дивилась, сиділа й ступала,— міркував юнак.— І мрія моя — навчитись ступати, сидіти, дивилися й усміхатись так само істинно, так само вільно, з гідністю, щиро, так само по-дитячому, загадково і таємниче. Так істинно дивиться і ступає лиш той, хто проник у потаємні глибини свого «я». Певно, й мені треба спробувати проникнути у потаємні глибини мого «я».

Я побачив людину,— міркував Сіддхартха,— єдину на світі людину, перед якою мусив опустити очі. Тепер я ні перед ким уже не опущу очей, ні перед ким! Вчення цього чоловіка мене не захопило, і тепер жодне інше вчення вже не захопить.

Обікрав мене Будда,— міркував Сіддхартха.— Обікрав він мене, та ще більше він мені подарував. Величний забрав у мене товариша, того, що вірив у мене, а тепер вірить у нього, забрав того, хто був моєю тінню, а тепер став тінню його, Гаутами. Але подарував мені Будда Сіддхартху — мене самого».

ПРОБУДЖЕННЯ

Коли Сіддхартха вийшов із гаю, де зостався Будда, Довершений, і де зостався Говінда, то відчув, що в тому гаю відділилося від нього й залишилось і все його минуле життя. Про це відчуття, що сповнило всю його душу, він розмірковував, неквапно простуючи дорогою. Тяжко замислився Сіддхартха, мов поринув у глибоку тиховодь, аж на дно цього відчуття — туди, де залягають першопричини, бо осягати першопричини, здавалось йому, це, власне, і є думати, й тільки так відчуття обертаються в пізнання, не губляться, а стають дійсними, починають випромінювати те, що в собі мають. Отак Сіддхартха поволі простував собі й міркував. І дійшов висновку, що він не юнак уже, а дорослий чоловік. І дійшов він висновку, що чогось позбувсь, як ото гадюка позбувається старої шкури, що чогось у ньому не стало — того, що належало йому і було з ним усю його юність: бажання мати вчителів і слухати повчання. Останнього вчителя, який трапивсь йому на шляху, навіть його, найвеличнішого і наймудрішого, Будду, святого, він, Сіддхартха покинув, мусив піти від нього, не в змозі прийняти його вчення.

Замислившись, Сіддхартха уповільнив ходу і спитав себе: «Одначе, що ж воно таке — оте, чого ти хотів навчитись в учень та вчителів і чого вони, ті, хто тебе так багато вчив, усе ж не змогли тебе навчити? » І зрозумів Сіддхартха: «Це — моє «я», що його смисл і суть я прагнув пізнати. Це — моє «я», якого я прагнув позбутися і здолати. Проте мені не пощастило його здолати, я його тільки ошукав, я тільки утік, тільки сховався від нього. Воістину, ні про що в світі я так багато не думав, як про оце своє «я», як про оцю загадку, що я живу, що я один з-поміж решти й від усіх відокремлений, відмежований, що я — Сіддхартха! І ні про що в світі я не знаю так мало, як про себе, Сіддхартху! »

Дійшовши цієї думки, Сіддхартха, що повільно, замислено простував своєю дорогою, спинився, і ту ж мить із цієї думки народилася ще одна, нова, а саме: «Причина того, що я нічого про себе не знаю, що Сіддхартха мені й досі такий чужий і невідомий,— причина цього одна, одна-однісінька: я сам себе боявся, я від себе втікав! Я шукав Атмана, шукав Брахмана, я ладен був членувати й розкладати на частини своє «я», щоб знайти у невідомім його нутрі зерно всіх оболонок — Атмана, життя, божественне, найзаповітніше. Але сам себе я при цьому