Сіддхартха - Герман Гессе

«А й справді,— думав Сіддхартха, стоячи з похнюпленою головою,— що ж зостанеться від усього того, що нам здавалося святим? Що? Що справдиться? » І він похитав головою.

Майже три роки прожили отак юнаки в саман, навчаючись їхніх вправ, і ось якось до них усілякими шляхами та манівцями долетіла звістка чи, власне, чутка, ба навіть легенда: буцімто з’явився десь чоловік на ім’я Гаутама — Величний Будда, що подолав у собі страждання світу й зупинив колесо відроджень. З гуртом послідовників цей блаженний у жовтій накидці аскета мандрує, проповідуючи, країною і не має ані майна, ані рідного дому, ані дружини, а має тільки палкий розум, і брахмани та правителі схиляються перед ним і стають його учнями.

Ця легенда, ця чутка, ця казка зринула й розлетілась по всіх усюдах, у містах про неї говорили брахмани, в лісі — самани, і знову й знову Гаутамине ім’я долинало до вух двох юнаків, і люди розповідали про Будду добре й лихе, хвалили його і ганили.

Як ото буває, коли десь спалахне пошесть чуми й піде поголос про те, немовби то там, то там з’являється чоловік, мудрець і знахар, чийого одного слова й подиху досить, аби зцілити кожного зараженого, і коли потім цей поголос облетить країну й у всіх уже на вустах, і багато людей вірить, багато сумнівається, але багато хто відразу вирушає в дорогу, щоб знайти того мудреця, того рятівника, так облетіла країну і ця легенда, ця приваблива легенда про Гаутаму — про Будду, мудреця з роду шакьїв. Він, казали віруючі, досяг вінця пізнання, він пригадує колишні свої існування, він опанував нірвану й уже не повернеться до коловороту народжень, уже не пірне в каламутний потік перевтілень. Багато дивовижного і неймовірного розповідали про нього; Гаутама творив чудеса, він здолав самого демона, розмовляв із богами. Однак вороги його і безвірники заявляли, що той Гаутама — марнославний спокусник, живе безтурботним життям, зневажає жертвопринесення, ніколи нічого не вчився, не умертвляв плоті й не вправлявся ні в чому іншому.

Тішила вухо легенда про Будду, чарами повівало від цих розповідей. Адже хибний був світ, нестерпне було життя, а тут раптом ніби відкрилось яке джерело, ніби пролунав поклик провісника — втішливий, лагідний, сповнений благородних обіцянок. І повсюди, куди долинала чутка про Будду, повсюди в індійських землях юнаки прислухались, проймалися мріями, проймалися сподіваннями, і в усіх містах та селах брахманські сини радо стрічали кожного прочанина і чужоземця, коли той приносив звістку про нього — Величного, Шак’ямуні.

Дійшла ця легенда й до саман у лісі, і до Сіддхартхи, і до Говінди,— дійшла мало-помалу, крапля по краплі, і кожна та крапля тяжила надією, кожна та крапля тяжила сумнівом. Сіддхартха з Говіндою розмовляли про це рідко, бо старшому серед саман легенда прийшлася не до смаку. Він десь почув, що так званий Будда колись був аскетом і жив у лісі, але потім повернувся до безтурботного життя та мирських утіх, і того Гаутаму він, старший самана, мав за ніщо.

— О Сіддхартхо,— звернувсь якось Говінда до товариша,— сьогодні я був у селі, й один брахман запросив мене до себе в дім. Там я застав одного брахманського сина з Магадхи. Він бачив Будду на власні очі й чув, як той проповідує своє вчення. Сказати щиро, мені аж перехопило дух, і я подумав собі: «Хоч би настала та година, коли й ми, Сіддхартха і я, почуємо вчення із уст того Довершеного! » О друже, скажи, чи не піти туди й нам і не послухати вчення із уст самого Будди?

І промовив Сіддхартха:

— О Говіндо, я завше гадав собі, що ти зостанешся у саман. Я завше думав, що мета твоя — і в шістдесят, і в сімдесят літ усе віддаватися навичкам і вправам, які уславили саман. Та, бачу, надто погано я знав Говінду, погано я знав, що в нього на серці. Отже, друже мій любий, ти хочеш ступити на іншу стежку й піти туди, де Будда проповідує своє вчення?

Відповів Говінда:

— Що ж, глузуй, коли хочеш. Глузуй скільки завгодно, Сіддхартхо! Та хіба не прокинулась і в тобі потреба й бажання послухати те вчення? А хіба ти колись не казав мені, що не довго вже йтимеш шляхом саман?

Засміявся Сіддхартха — так, як сміятись умів тільки він, і в голосі його вчулися нотки смутку й іронії водночас, коли він промовив:

— Це ти гарно сказав, Говіндо, дуже гарно, і слушно згадав про мої слова. Але згадай же й про інше, що я тобі казав про те, що я вже стомивсь від учень та науки і більше у них не вірю, а також про те, що я мало вже вірю в слова наших учителів. Та гаразд, любий, я ладен його вчення послухати, хоч у душі й відчуваю, що кращого плоду того вчення ми вже скуштували.

Промовив Говінда:

— Готовність твоя тішить мені серце. Але скажи, як воно може так бути? Як Гаутамине вчення — ще до того, як ми його почули,— могло подарувати нам свій найкращий плід?

Відповів Сіддхартха:

— О Говіндо, давай спершу посмакуємо цим плодом, а тоді вже побачимо, що буде далі! А плід цей, який ми вже нині завдячуємо Гаутамі, полягає у тому, що Будда нас кличе піти від саман! Чи дасть нам Гаутама щось інше, щось іще краще — цього, любий друже, зі спокійним сумлінням зачекаймо.

Того самого дня Сіддхартха повідомив старшому серед аскетів про свою волю піти від нього. Сіддхартха звернувсь до старого самани шанобливо й скромно, як і належить молодшому віком і учневі. Та самана, почувши про намір обох юнаків, розгнівався, залементував і почав їх на всі заставки лаяти.

Говінда злякався й не знав уже, що його й діяти. Проте Сіддхартха нахилився товаришеві до вуха й прошепотів:

— Зараз я покажу старому, що дечого в нього таки навчився!

Зосередивши душу, він ступив до самани ближче, перехопив його погляд і прикував до себе, а тоді позбавив старого волі, примусив замовкнути, підкорив власній волі й наказав покірно робити те, що він, Сіддхартха, від нього зажадає. Старий чоловік мовчав; погляд у нього застиг, воля його була паралізована, руки обвисли. Перед Сіддхартхиним чаклуванням він був безсилий. Думки його опинилися в полоні Сіддхартхиних думок, і самана мусив робити все, що йому наказували. Отож він заходився