Ялинка - Михайло Михайлович Коцюбинський

Сонце запалило кривавi вогнi на цератовiм брилi Семена, а Доря дививсь на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а вiзник має зараз вiшати жiнку з блiдим обличчям.

В головi його раптом пронеслися розмови, якi чув вдома… Окремi слова, такi перше звичайнi, далекi i неймовiрнi, як в казцi… а тепер все наблизилось i ожило.

Тепер вiн iнакше глянув в долину, на непорушнi ряди москалiв, блискучi форми начальства, блiду жiнку в бiлiй косинцi й сосновi стовпи. Все воно злилось в однiм словi: "Повiсять" - нестерпуче жахливiм i дикiм.

Тим часом Яким перестав поправляти мотузку - вона злегка гойдалась, - злiз з риштовання i пiдiйшов до жiнки. Жiнка одвела його рухом худої руки, блакитної наче, зробила нерiвний крок, а далi твердо пiшла до стовпiв.

"Ось зараз!.. Ось зараз!.." - щось крикнуло в Дорi i опекло, а його ноги самi зiгнулись i шугнули в провалля, обсипаючи глину…

Карпо Петрович все поглядав на гору, пiд грушi. Йому часом здавалось, що вiн бачить там Дорю, мигтiння гудзикiв на гiмназичнiм пальтi. Знав, що зробив незаконно, взявши з собою хлопця, i потерпав. Ану ж хто побачить? Однак все йшло як слiд: москалi тупо стояли, як нiмий частокiл, товариш прокурора все затискав уста та закочував очi, як жертва вечiрня, пiп поправляв наперсний хрест та гладив свої шовковi вилоги. Яким щось вовтузився довго, неспокiйно розсипаючи погляд водянистих очей. Полiцмейстер стриманим басом робив якiсь непотрiбнi накази, аби говорити. Карпо Петрович неуважно їх слухав, намагаючись стримати руку, що тремтiла од лiктя до кiнчикiв пальцiв i тарабанила дрiбно в висок. Коли б вже швидше кiнець… Коли б вже проплило тих кiлька хвилин…

Жiнка нащось розв'язала косинку, спустила її на плечi i, струснувши чорним волоссям, рушила з. мiсця. Карпо Петрович чує, що вiн холоне в напруженiй тишi, що в головi у нього, як важка хвиля, колихнулася думка: "Чи Доря все бачить?" - i проплив образ Сусанни, як вона слухає оповiдання сина.

Вже жiнка стояла на риштованнi, колихнулася ряса, i знявся в повiтрi хрест. Яким поклав руку на зашморг i забiгав навколо очима, брязнули глухо важкi рушницi, наче залiзо зiтхнуло, а скiсний промiнь вмачав кiнцi пiднятих шабель у кров.

I ось тут саме сталось щось дивне, незрозумiле. Наче камiнь зiрвався з гори i покотився пiд ноги. На бiгу, круглий i грубий в своїй ватнiй шинелi, Доря промчався до риштовання, замiтаючи полами глину, гублячи синiй картуз i розкриваючи широко руки.

Наскочив на жiнку i з криком обняв їй колiна.

- Не треба!..

Од несподiванки й крику, що впав, як стрiл, помiж ними, люди здригнулись в тривозi i метнули очима угору, на високi стiни яруги, наче звiдти йшла на них небезпека.

А Доря все тiснiше туливсь до колiн, ховаючи стрижену голову в чорнiй спiдницi, i видко було, як здригалися плечi у нього вiд дитячого плачу.

- Не треба!.. Не руште!..

Жiнка стояла хвилинку - висока, але якась одразу зiв'яла й нещасна. Потому нагнулась i поклала прозору руку на дитячу головку.

I так усе застигло в нiмому чеканнi: жiнка, дитина, москалi i начальство.

Першим опам'ятавсь полiцмейстер.

- Чия дитина? Забрать!..

Вiн не пiзнав голосу свого, але од того грубого крику всi почули себе вiльнiше, i кожний намагавсь показати, що вiн не злякався…

Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув, що не може. Колiна згинались у нього i мерзли. Вiн себе перемiг i побiг пiдтюпцем до дитини, а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужi i без того.

Однак Дорю одiрвати було нелегко. Вiн одбивався всiм тiлом i наче в нестямi все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в теплi колiна:

- Не дам!.. Не хочу!..

Нарештi жiнка хитнулась, оддiлена од дитини. Карпо Петрович поволiк сина. По дорозi пiдняв Дорин картуз, обтер старанно, хоч несвiдомо, рукавом глину i понiс так в лiвiй руцi.

- Татку, не треба… татку, не позволяй… - упиравсь Доря, але чуючи, що не вблагає батька, пiдняв кулак вгору й кричав назад себе:

- Якиме! Не смiй! Я тебе, стерво…

- Цить! - шипiв батько й тяг його далi.

Аж на горi вдалося Дорi вирватись iз рук. Вiн глянув в долину й побачив: в повiтрi, осяяна сонцем, гойдалася довга чорна фiгура. Покрутилась в один бiк - i стала… Потому у другий - i знов спинилась.

Тодi Доря замовк, подивився гостро на батька i хрипло кинув йому в лице:

- Хулiган. Оселедець.

Бiльше не встиг, бо полетiв у траву, збитий кулаком з нiг.

Вони вертались додому не такi вже параднi. Лакерованi чоботи батька покривав пил, рукав мундира був в глинi. На новенькiй гiмназичнiй шинелi проти колiна зеленiла трав'яна пляма, а один гудзик жалiбно висiв на чорнiй нитцi. Бiла коняка, ще бiлiша тепер, на сонцi, трюхала сумно на трьох ногах. Карпо Петрович не дивився на неї. Сидiв, одвернувшись од Дорi, i тупо думав. Вiн бажав Дорi добра, а замiсть того дiстав невдячнiсть. Синова лайка горiла у ньому, наче вiн на живому випiк її. "Хулiган… оселедець…" I хто? Кiстка од його костi i кров од кровi.

Карпо Петрович намагався думать про iнше. Хотiв себе запевнити, що у нього були важнiшi справи, над якими треба подумать. Тепер губернатор напевне вижене з служби, а директор виключить Дорю. З холодком в серцi вiн чiплявся за тi неприємнi думки, уявляв губернаторський гнiв, свої благання, гугнявий директорiв голос: "Нам протестантiв не треба…" - i чув одночасно, як щось йому заважає, немов камiнчик, що попав в чобiт. Отут, пiд боком, сидiла його власна дитина, замкнувши ворожнечу у серцi, з якимсь правом на батька, на його вчинки, i судила, наче чуже, а їй треба було давати одповiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не мiг же вiн, батько i полiцейський чиновник, якого боялись навiть дорослi, скорятись та каятись перед якимсь шмаркачем. I вiн знову уперто чiплявся за всякi дрiбницi, за розмови з начальством, за неминучi сльози Сусанни i навiть за скалiчену ногу коняки - "Не пiдкував, стерво…", - аби лиш засипать i заглушити те пекуче i непокiрне, що мулило всерединi, наче гострий камiнчик…

А Доря, опустившись та впiрнувши в тяжку шинелю, тихо схлипував внутрiшнiм плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорна фiгура. Раз в один бiк, раз в другий… "Чекай, - думав вiн гiрко про батька, - будеш ти знати, як