Ялинка - Михайло Михайлович Коцюбинський
Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапi та тривожно поглядала на дверi, за якими бубонiв Доря уроки.
- Чого ти смiєшся?
Вiн пошепки розказав їй, що чув од Дорi, i обоє довго осмiхались до себе очима.
- Хе-хе!
- Хi-хi!
- Завтра наш Доря кiнчав десятий рiк… - мрiйно обiзвалась Сусанна, одкривши зiпсованi зуби, i одiгнула рiжок подушки, звiдки щось заблищало.
- Покажи, Сузя… що там таке? Карпо Петрович пiднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях i пiдiйшов до канапи.
- Цс… - писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, i всiм м'яким тiлом, як тiстом, що вилiзло з дiжi, навалилася на подушку.
- Потому покажу… А ти що йому подаруєш?
Карпо Петрович ляснув у пальцi. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забiгало у заросль волосся, як мiлке плесо у лози, покрили зморшки. Вiн одкрив рота i трохи подумав.
- Я…
Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!
Доря їм заважав. Вони хотiли, щоб вiн швидше йшов спати.
За дверима чулось шелестiння сторiнок, ляпання книжкою в стiл i сердите бурчання.
- Чого ти там, Дорик?
Вiн став на порозi, з чорнилом на лобi й на пальцях, i кисло пхинькнув:
- Задачi не можу рiшити.
- Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звiр.
Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмiдь перед уликом меду.
Вiдставив далеко книжку i читав, наче рапорт:
- Троє купцiв подiлитися мали… Ти уяви собi троє купцiв, наприклад - наш Сруль, Iцько i Пiнька… Здається не трудно… Другий мав грошей два рази бiльше, нiж перший… Розумiєш, як перший, а третiй стiльки, як тi два разом.,. Значить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зрозумiв? Се ж дуже просто.
Але Карпо Петрович i сам не вiрив, що це так просто. Вiн плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтiв роздушити всiх трьох купцiв, i врештi так впрiв, що Дорi неприємно було дивитись на ряснi крапельки поту на чолi в батька.
- Iдiотська задача! Чого вас там вчать! Вiн з злiстю одкинув од себе задачник i пiднявся сердитий та збентежений вкрай.
- Як вони мучать бiдних дiтей!.. - обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра пiд хмарою пишних муслiнiв.
Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олiвцем в лоб i в двi хвилини задовольнив купцiв.
- Теж арихметик! - напалась на чоловiка Сусанна. - Не мiг роздiлити кiлька рублiв…
I обняла щасливим оком сiру фiгуру сина, чужу неначе в довгих, аж до пiдлоги, штанах.
- "Арихметик"!.. Мовчала б, коли сказати не вмiєш! - буркнув сердито Карпо Петрович. - У мене свої задачi… Побула б хоч раз на дiжурствi.
Вiн навiть забув у замiшаннi ляснуть по-офiцерськи чоботом в чобiт.
Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i закурив папiроску.
Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стiкало з-пiд образа у кутку, новi гудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а синiй дим папiроски хвилював легко у теплiм затишку хати. Доря знову бубонiв за дверима.
Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно.
- Матерiал добрий, здається… i пошив непогано… Вiн любовно погладив шинелю i знову повiсив на мiсце.
- Ах, який Доря смiшний! Одягся вранцi, наклав картуз i став на порозi у моїй спальнi. А я була ще в сорочцi, тiльки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увiйшов… Потому ми довго смiялись…
- Скiльки взяв Шмуль за картуз?
- Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копiйок…
- Ах, сучий син… Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ, а вiн довго любувався новим срiблом листочкiв - незрозумiлим i таємним для нього символом шкiльної мудростi.
Потому їх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв.
- Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу!
- Хi-хi… i з географiї п'ять.
Їх ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару.
Доря прийшов сказати добранiч.
Вони лишились самi.
Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку:
- Показуй, що ти купила?
Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд подушки дарунок. Опустилась на помiст серед бiлих хвиль сукнi, i пiд важкими грудьми у -неї сухо затрiщала пружина.
Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля жiнки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.
Нарештi бляшаний пароходик вислизнув з рук i поплив по помостi, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.
- Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?
Карпо Петрович не одповiв нiчого. Вiн мовчки стежив за пароходом i, коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пустив далi. Потому ще раз накрутив.
- Прийми свiй хвiст! - нетерпляче гукав на жiнку, коли пароходик ткнувсь носом в її спiдницю. - Розсiлась!..
Вiн навiть лазив за ним по помостi.
Сусанна сидiла щаслива, одкривши зiпсованi зуби, вся в тiнях од широкого кола волосся, на двi третини чужого.
Пароходик дирчав.
Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку i презирливо плямкнув губами.
- Ет, чорт зна що…
- Як чорт зна що? - здивувалась Сусанна.
- Авжеж… Не пристало йому забавлятись цяцьками.
- Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досi одягає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"!
Сусанна од невдоволення скисла й осiла, як тiсто в дiжi.
- Цiкаво, що ти придумав?
Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiшка, i тепло спахнули очi.
- Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…
Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi.
- Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смертi. Навiть вiце-губернаторський
