Ялинка - Михайло Михайлович Коцюбинський

- Та не тягни ж бо…

- Нехай має чим згадувать батька. Буде старий - унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько…

- Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.

Тодi Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотiння:

- Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать.

- Ах, ах! - налякалась Сусанна. - Як можна дитину…

- "Дитину, дитину"… - перекривився Карпо Петрович.

Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на цiле життя. А вона думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi?

Вiн вже кричав i своїм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план.

- Ви-хо-ву-вать треба!..

- Ах, ах! - вона зiтхала i витрiщала очi на чоловiка. - А може, й справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скiльки є дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера… а нiхто не побачить, лиш Доря…

Вона звикла до думки. Подумати тiльки: подивитись, як будуть вiшать людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий…

Забувала про Дорьку i всi думки звернула на себе. їй було гiрко. Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося нiчого такого побачить. Хiба Карпо коли подумав про неї? Сиди цiлий вiк в кухнi, бабрайся у помиях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги…

- А кого вiшати будуть? - блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину i врештi махнув рукою.

- Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, менi не вiльно про се говорити. Я тобi скажу, а ти - гляди менi - ша! Анi словечка нiкому. Вiшаєм жiнку, що кинула в губернатора бомбу.

- Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цiкаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку де-небудь… Карпо Петрович замахав з ляку руками:

- Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе бракує. Менi i з Дорькою трудно…

Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.

Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.

Вони довго радились вдвох з чоловiком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гiмназiї завтра…

Можна б зробить йому свято.

- Само собою! - розвеселився Карпо Петрович. - Нехай погуляє!..

Вiн був у чудеснiм настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер.

- За ката, певно. Яким… - кинула наче про себе Сусанна.

- Яким.

- Хто б мiг подумать! Виняньчив нашого хлопця… Доря так його любить.

- Розпився, стерво.

Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i придумав!

Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, пароходик дрiмав на помостi, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зi скрипом дригав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихiй мирностi хати снувала мрiї про кращi часи, коли Карпа нарештi оцiнять.

I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала в мокре чоло.

- Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!

- Одчепись, мамо!

Доря не хтiв вставати. Витрiщав очi, наляканi свiтлом, i падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обiймах i з помосту затрiщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тодi вiн раптом вискочив з лiжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, i присiв серед хати над пароходом.

Раптом великi, холоднi од умивання руки лягли йому на груди та ребра i пiдняли кудись угору, в змiшаний запах тютюну i помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батькiвських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом гудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а коли п'яти його знову дiткнулись помосту, густий голос прогудiв м'яко над ним:

- Одягайсь швидше. Зараз поїдем.

Доря пiдняв на батька очi.

Поїдуть? Куди?

На рибу, може? Тиха рiчка i босi ноги, якими можна бродить по пiсочку… Вудлище - луком i срiблясте мигтiння рибки на волосiнi. "Бовть!" - сказала вода, ковтнувши камiнчик…

А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невiдомий город. Будуть їхати, їхати, їхати… Дерева будуть кружитись i тiкати назад… Ниви самi пiдстеляться коням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi зади, а над головою пищатиме пташка…

Хотiв запитати у батька, але його вже не було.

I раптом ранець, повний книжками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки?

- До гiмназiї нинi не пiдеш, Дорик, - зрозумiла його Сусанна.

Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiсним писком пташки i знову присiв над своїм пароходом.

Але його звiдти нагнали.

Одягався поспiшно, з почуттям свята i iснування, з дрижанням кожної жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь свiт, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнiздi.

Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав весь дiм. Коло ганку куняли звощик i кiнь, в кухнi пищали котята, в столовiй батько допивав чай.

Доря хтiв пригорнутись до нього, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима широку спину i параднi погони.

"Оселедець!" - згадав своє прозвище в класi, - i до слiз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.

Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi звелiли надiвати ватну шинелю. Грубий комiр пiдпирав йому шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над ним припухлим од сну лицем i лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи гудзики у новi петлi.

- Ну, пора їхать.

Вулицi були безлюднi. I так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невiдомо для чого, i тато мовчить. Батьковi руки, в бiлих нитяних рукавицях, важко лежали на держалнi шашки, а вiзникова спина сонно хиталась часами з боку на бiк. Минали гiмназичний будинок, застиглий в повазi важких колон i чорних холодних вiкон. Шкода, що ще так рано i нiхто не побачить, як Доря їде у невiдомi краї в теплiй новенькiй шинелi. Прощайте, прощайте! Не вернусь нiколи!.. I позаду лишились би тiльки заздрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху роти, повнi бiлих зубiв.

З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали, запахло хлiвом, i маленькi доми дрiмали, як по оборах корови.

- Тобi добре сидiти? - поспитав батько, i Доря зловив його погляд на свому гербi, на блискучих од гудзикiв грудях.

Починало вже днiти.