Гра у вoйнушку - Баса Джанікашвілі

Під час лірично-патріотичного виступу виконувача обов’язків президента до мітингу долучаться ті, хто ще не бачив на власні очі російських військових. Чиї міста й містечка, райони й села оминула російська армія, але які сліпо повірили інформаційному штурму і, об’єднані руками й ногами, приїхали до столиці. На мітингу якийсь язикатий пенсіонер що-небудь ляпне, чим спричинить локальну гумористичну кризу. В цей час CNN та BBC почнуть транслювати прямий ефір. І коли на світових телеекранах з’явиться напис, що ці люди зібрались тут для того, аби зробити фото, ніхто не здивується. Цей знімок також додасться до фотоальбому мовчазної тбіліської зустрічі.

Після закінчення мітингу всі плескатимуть у долоні й не вклонятимуться. Але одразу ж зрозуміють, що на завершення мітингу логічно було б опуститись на коліна й запалити свічку. Та коли зрозуміють, буде запізно. І так і не вклонившись, розійдуться по дитячих садках діти та їхні вихователі, школярі та їхні вчителі, студенти й ректори коледжів, технікумів, університетів та названих на честь святих навчальних закладів, працівники й начальники державних і напівдержавних установ, ядра та осі негромадських і громадських організацій, члени й керівники серйозних та не дуже серйозних організацій, людський ресурс і його менеджмент незрозумілих і ніби незрозумілих департаментів, працівники й міністри реформованих і суперреформованих міністерств, виконувач обов’язків президента і, в кращому разі, президенти набагато раніше окупованих країн — усі розійдуться, не опустившись на коліна.

Малий та середній бізнес, платники податків, підприємці-початківці й іноземні інвестори до того часу вже давно розійдуться. Потім настане час для заклику душ та однодумців.

Гурам озирнувся і знову зауважив, що сидить на подвір’ї на патиках, схожих на крісло, його дружина в кімнаті, а сина ніде не видно. Він провів рукою по кишенях. З одного боку намацав пачку цигарок, з іншого пігулки — про всяк випадок. І готовий був уже поринути в думки, як у небі почувся звук літака. Він наближався.

Коли я пролітаю над Грузією, постійно хочеться розкинути руки й обійняти її. Коли ж я побачив Тбілісі, одразу забув, для чого я опинився над цим прекрасним містом. У всьому винен Тбілісі.

Ніде, окрім подорожі, не можна бути настільки об’єктивним до себе і не боротися зі згадкою, яка важким тягарем падає на голову і яку намагаєшся сховати.

А подорожувати зі швидкістю звуку — ще сумні­ше й змістовніше. Зазвичай я полишаю домівку за кілька секунд і відчуваю, як мене полишає доля. Я — залізна машина страху вартістю у двісті мільйонів. Під час зльоту все тіло розпадається на деталі й збирається наново. У цей час залишається лише душа. В польоті я перетворююсь на залізного чоловіка і стаю схожим на кайдани. Кайдани страху.

Люблю роздивлятися все довкола. Особливо тоді, коли від мене очікують бомб. Годинами можу літати й дивитися на землю. В ці хвилини я мрію про просту істину під назвою свобода. Люблю мрії й не хочу, щоб вони збувалися. Я не бажаю, аби хоча б якась із моїх мрій збулась. Кажуть, без мрії легко літати. Більш-менш легко… Коли я мрію, то відчуваю, що емоції від такої роботи є в чомусь привабливими тоді, коли знаєш, що все це одноразове, та й то — необов’язкове. Як пакетики одноразового чаю — відкриєш коробку, виймеш одну мрію, наллєш гарячої води, на смак додаси лимону та цукру — і пий її, мрію.

Скинуті мною бомби несуть людям смерть і свободу. Тому я й є винищувачем Су-25! Погляньте на мене!

Цей звук він чув і раніше, та не міг пригадати, де й коли. Ні, воно наче нагадувало літак, але з таким звуком цивільні літаки не літають.

— Ага, дочекалися смертельної комахи? — звернувся він до дружини, яка вийшла з котеджу, і зрозумів, що жарт вийшов недоречним.

— Де дитина? — не звернула на нього уваги вона, шукаючи очима сина. Видно було, що сповіщення з неба до неї не дійшло.

Гурам підвівся з патиків, що виконували роль крісла, і в цю мить голос Гівіко почувся звідти, звідки йшов і звук літака — з неба.

— Я тут.

Наближення літака тривожило. Винищувач про­летів миттєво. Це було відчуття всеосяжного жаху, катастрофи, вразливості, абсурду та марноти. Шок, що його викликав звук літака, був настільки силь­ним, що не було жодного сенсу бігти чи ховатися. Чоловік та дружина стояли як вкопані й не могли зронити ані звуку. З телевізора війна прийшла у їхнє подвір’я. За мить після цього з тонкою, в’язкою та зростаючою емоційністю з’явилася бомба. Точ­нісінько з таким звуком, як у документальних кадрах Другої світової війни: пццццззз… і вибух. Залізяка вагою у двісті сорок кілограмів упала недалеко, і від цього здригнулася земля. Це було схоже на поштовх землетрусу, але ще й зі страшним, оглушливим звуком. Пригнічена, скривджена Грузія, втративши інстинкт самозбереження, затихла.

— Гівіко, ходімо до туалету, поки він вільний, — Віра Кекелідзе порушила мовчання батьківщини і спробувала залізти на дерево.

Гурам засунув руку в кишеню й хотів було додати до неспокійних думок ще одну пігулку, але передумав. Він не побачив у погляді дружини прохання про допомогу і ще більше принишк.

Незважаючи на невизначене майбутнє Дарчія, Гівіко зберігав право на мовчання