Гра у вoйнушку - Баса Джанікашвілі

Гурам вийшов з кімнати. Зійшов кам’яними сходами й присів на подвір’ї на нагромадження патиків, схоже на дерев’яне крісло. Заспокоївся та розпружився… Чекає, поки минуть дві хвилини. Усвідомлення того, що в його душі настане спокій, сповнювало оптимізмом. Він пошукав поглядом сина. Гівіко ніде не було видно, але він не хвилювався. (Для нього) до завершення війни залишалося дві хвилини.

Як він раніше не здогадався випити заспокійливе? Здається, він добряче знервувався. Війна з росіянами (для нього) закінчувалась, і він, випереджаючи події, посміхнувся. «Ну і хай заходять росіяни до Тбілісі, хай захоплюють Руставі, нехай вдираються до будинку і грабують, нехай і в Сіоні приїздять і зрівняють тут усе з землею», — пригамовував він свою тривогу. Головне, що запасу заспокійливих було достатньо. Та рахувати, на скільки тижнів може вистачити, було ліньки. А потім запрацюють аптеки і життя повернеться у звичне русло.

Так було у двадцять першому році. Мешканці Тбілісі мовчки зустріли Червону армію. Він добре пам’ятає чорно-біле фото зі збентеженими обличчями, зроблене на проспекті Головіна: Червона армія переможно входить у місто. А народ стоїть і дивиться. Ніби й нічого.

Мабуть, так дивився Тбілісі на вхід персів у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому. Просто тоді ніхто не зробив такого фото. Зараз буде так само. От зайде російська армія у Тбілісі, влада втече, а люд з цікавістю прогулюватиметься до будівлі парламенту. Затим російські військові формування пройдуть по Руставелі, люди всадовлять дітей на плечі й мовчки дивитимуться на військових, що прийшли їх «звільнити». Який-небудь фотохудожник увічнить цю виставу, і через кілька десятків років хтось так само наляканий, як Гурам, в очікуванні на майбутнє згадуватиме той кадр, коли у дві тисячі восьмому востаннє взяли Тбілісі. Через кілька десятків років зміст світлини не змінився б. Відмінність полягала би у тому, що у майбутньому фото було би тривимірним.

Потім запрацює машина пропаганди. Колишніх героїв оголосять ворогами й, навпаки, — колишніх ворогів охрестять героями. Втомлені подіями на Руставелі, гучною тривожністю, носінням меланхолійного прапора, приголомшливою тишею, плесканням танцівника, пафосними трунами, Live-похоронами, військовими тостами та крижаними ланцюгами. Це почнуть робити насамперед у дитячих садках, школах та коледжах, університетах, технікумах та схованих під іменами святих приватних навчальних закладах.

Гурам Дарчія уявив, що в Грузії є новий виконувач обов’язків президента. Він, ясна річ, буде молодим. У нього, як і у президента-втікача, буде історична самоповага, і він захоче повернути території країни. Задля цього вторгненню російської армії він надасть зовсім іншого значення. Він пояснить, що російська армія допоможе Грузії в об’єднанні країни. Скаже, що зараз як ніколи на часі є входження абхазів та осетинів у наш спільний дім. Дім, амортизований, немов сіоньський котедж. Новий виконувач обов’язків президента втовкмачить нам у голови, що Грузія була єдиною лише тоді, коли її підкорювали. Призначать нові вибори, на яких гарантованою буде перемога виконувача обов’язків президента, котрий буде на боці завойовників. І не тому, що народ симпатизує завойовникам чи колишньому кандидатові у президенти, що перейшов на бік загарбників. Ні! Тому що народу подобається слухати про такі бажані, але ілюзорні гарантії відновлення територіальної цілісності. Та це не головне. Головне, що великий президент нової країни, точніше, новий президент старої країни виважено критикуватиме окупантів, і поступово їхній статус переростатиме в оренду військових баз. Чи не так було у двадцять першому? Чи не так було у дев’яносто третьому?

Тож немає чого тривожитись. Незважаючи на цю війну, в нас є можливість іще раз потиснути один одному руку й об’єднаними таким чином рушити в бік проспекту Руставелі. З Руставі, Тбілісі, Боржомі, Батумі, Сігнахі… З тих міст, куди російська армія вже зайшла або з’явиться там у найближчі години. Рушити й сховатися. Разом сховатись у телевізорах, радіостанціях, інтернет-мережі та на сторінках преси. А мешканцям міст, куде ще не приперлась російська армія, можна просто поворушитись. Узятись за руки та за ноги й поворушитись! Тому що ви, реалісти, котрі пережили війну, по телевізору побачите наші обличчя, обличчя тих, що пов’язані між собою. Сміливо можете приєднуватись, сліпо довіряти. На жаль, те, що ви побачите на телеекранах, навряд чи повториться ще раз упродовж кількох десятків років. І для підняття патріотичного духу, для зустрічі російської армії в бік Руставелі рушать дитячі садки, школи, коледжі, університети, технікуми й названі на честь святих приватні навчальні заклади. Спрагла до знань молодь, перш ніж прийти на проспект Руставелі, зайде в собор Сіоні, поставить свічку, і знову зненавидять одне одного дитячі садки, школи, коледжі, університети, технікуми й названі на честь святих навчальні заклади, і їм довго аплодуватимуть. Ця група буде піонерами, оскільки вперше колишній герой перетворився на ворога, а колишній ворог — на об’єкт любові саме в їхній час.

Пізніше на мітинг підуть державні й напівдержавні установи, негромадський і громадський сектори, серйозні та не дуже серйозні організації, невідомі та ніби невідомі департаменти, реформовані та суперреформовані міністерства, парламентарі прості й з відновленими мандатами, і сам виконувач обов’язків президента.

Присутність останнього на мітингу буде світлим меседжем для підприємців. До мітингу долучиться дрібний та середній бізнес, платники великих податків і початківці в бізнесі. А це, своєю чергою, спричинить потік іноземних інвестицій в усю країну. Вони, як піднесені патріоти, запропонують нам оплески упереміш зі сльозами, а потім усі разом рушать до церкви Кашуеті, поставлять свічку і потроху розійдуться (народ гадає, що ті не розійшлись).

На цей мітинг, який мав бути траурним, але насправді ми не знатимемо його жанру, виконувач обов’язків президента вийде з ідеєю народження нової Грузії. На Руставелі він звернеться до людей з палкою промовою і одразу ж сумно пожартує, що для народження нової Грузії не обов’язково було окуповувати країну. Об’єднаний народ голосно засміється, так, як сміються у телевізійних гумористичних шоу, щоб цим сміхом підкреслити абсурдність існування кожного з них. Засміються — і в ту саму мить згадають,