Гра у вoйнушку - Баса Джанікашвілі

більше чекати й підсадила чоловіка. Тепер Гурам піднявся над землею на кілька сантиметрів. Ситуацію ускладнювала близькість всюдисущого страху. Страх рухався. Гівіко відпустив гуму. Камінець пролетів повз ворота рогатки і попрямував у небо. Друга спроба Гурама залізти на дерево також не була успішною. А тієї миті, коли це сталося, страх пролітав над головами сім’ї Дарчія. Сміливий камінь

Камінь — це вічність. Води відійдуть і прийдуть знову, а камені залишаться — так сказано про них. Спочатку було каміння, потім — усе інше. Тому що камінню — мільярди років. Інколи це — сплави вулканічної лави, інколи — окремі піщинки, інколи — поєднання сірки й вугілля, та ми сприймаємо його як просте каміння.

Гівіко підняв із землі й запустив у небо звичайний, на перший погляд, нічим не примітний камінець. Той потрапив до двигуна величезного винищувача, пошкодив залізного монстра й підірвав його. Відтак камінь упав назад на землю, ніби нічого й не було. Лежатиме так сотні років, допоки хтось випадково не помітить його й не використає в чомусь: як матеріал для будівництва, для укріплення дамби, або щоб заповнити яму чи просто кинути у воду. Після того мине ще сто років, а з каменем нічого не станеться. Тому що камінь — це вічність.

Ми можемо думати, що камені щасливі. Але це не так. В природі камені бувають двох типів: благородні й прості, безсмертні. Різниця в тому, що останні не мають ціни, а рідкісні камені коштують дорого. Та годі про це!

Допоки цей маленький хлопчик його не знайшов, не взяв і не поклав до рогатки, існування каменя було одноманітним. Потрапити до дитячих рук не надто приємно, особливо коли ти лежиш на березі озера. Спочатку камінь подумав, що його кинуть у воду. Впасти в озеро для каменя було не так вже й добре. Доведеться лежати там до наступного похолодання. Мало шансів, що він комусь знадобиться.

Але сталося не так: камінь опинився у гумці рогатки, ним прицілились у величезне чудовисько й відправили у стрімкий політ. Кілька десятків секунд він летів. Він мусив збити винищувач. Єдиною можливістю здійснити це було потрапити у реактивний двигун. Так він і зробив. Вдерся до середини і потрапив у такий гармидер, що знепритомнів.

Коли ж він повернувся на землю, підірваний літак ще був у небі, весь у вогні. Видовище було дійсно незвичайним. Камінь зрадів, що це його заслуга, що це залізне чудовисько згорить у повітрі, впаде на землю, розсиплеться на частини й покриється іржею. Мине ще років десять, й іржа повністю з’їсть його. Це стане ще одним доказом вічності каміння. Воно не боїться ані вогню, ані дощу, ані часу і тим більше не боїться каміння, яке пожбурила людина. Тому що камені не бояться каменів.

Залізні кайдани

Страх вибухнув. Залізяка у вогні пролетіла над головами Дарчія й зникла за горою. Оглушливий звук скинув юного артилериста з дерева. Занурений у траву Гурам підхопився, підбіг до Гівіко, і йому відлягло від серця після того, як він побачив усміхнене обличчя малого. Віра повільно підвела голову від землі. Поглянувши на живого чоловіка і розгубленого сина, вона спокійно встала, обійняла Гівіко і крізь сльози подивилась на чоловіка. Шум поступово стих. Страх відступав.

— Живі? — незграбно спитав Гурам.

Над котеджем Дарчія стояв незвичний спокій. Чутно було лише тріпотіння парашута російського пілота, що вистрибнув з літака. Він спускався мирно і спокійно.

— Я ж казав, тату! Збив, — гордовито мовив син.

Батьки поглянули вгору на пілота в небі як на інопланетянина. Падав собі чоловік. Він опускався у їхній двір, тому їх цікавило, чи він іде з миром, чи з вогнем і мечем. Та коли парашутист наблизився до котеджу на відстань кількох метрів, Віра та Гурам одночасно подумали, що замість цього чоловіка мало впасти вибухове залізяччя вагою в двісті сорок кілограмів.

Гівіко надумав залізти назад, на дерево, і за мить вже був на своєму посту. Гурам засунув руку до кишені, дістав пластинку й поклав одну пігулку між язиком і піднебінням, а Віра Кекелідзе стиснула зуби й зі сповненим відрази поглядом приготувалась до нападу — так, як готуються матері, коли їхнім дітям загрожує небезпека.

Наша гостинність

Пілот упав на землю.

— Ой… — сказав він.

— Я тебе збив, я тебе збив! — прокричав з дерева Гівіко й прицілився з рогатки. Сіоньський камінець влучив пілоту в стегно.

— Ой, мамочкі, больно… — він розтер місце болючого удару й насилу зняв ремені парашута. Якби хтось випадково побачив цього військовика, що розлігся на землі, то легко зрозумів би, що він щойно вистрибнув з літака.

— Що ти зробив, синку?! — сумним голосом промовив Гурам. Складно було збагнути, чи це запитання стосується того, що Гівіко заліз на дерево, чи того, що привів незваного гостя.

— Стоять! Ні с мєста! — наказала Віра Кекелідзе і несподівано витягла з кишені кольт М1911.

Гурам усвідомлював, що наступне його запитання прозвучить емоційно порожньо, і ніхто не зрозуміє, стосуватиметься воно пістолета, що раптово з’явився в руках у дружини, чи доцільності процесу взяття в полон. Та символічне запитання він усе ж поставив: