Кровна мста - Ярослав Яріш

Старший із приїжджих бояр, той самий вусань, прочистив горло, заговорив, щоби було чути всім:

– Земля наша без князя нидіє, підупали городи, люди плачуть, бо давно хазяїна в нас не було, щоби подбав за Сіверь, як за свою вотчину.

Сказавши це, притих, хотів дати присутнім час осмислити все сказане. Бувалі бояри тут же зрозуміли, до чого хилить муж нарочитий. Князь також зрозумів, проте хотів дати висловитися самим послам.

– Чи ж брат мій, великий князь київський Ярослав, не дбає за вашу землю?

– Земля київська вельми многа – від Новгорода до Тмутаракані, від городів Червенських до Дону-ріки, – ухильно відповів посол, тоді повторив: – Князь сидить у Києві та вельми много земель під собою має.

– Це правда – велика земля руська, один муж не дасть ради всьому. Та хіба він не дав вам свого посадника?

Посол окинув оком присутніх, наче звертався більше до них, ніж до князя.

– Посадник дбає про свого князя, а не про землю. Усі добра сіверські йдуть до Києва, люд зубожів, боярство. Печеніги в нас під боком, напади постійні чинять, люд гонять у неволю, палять весі, скот забирають. Нам князя треба, а не посадника. Щоби твердо на землі нашій багатій став, щоби правив нами, дбав за люд, суд свій княжий давав, аби дружина наша його любила й шанувала. Тоді лише настане в нас лад і спокій.

Мстислав уважно слухав. Він їх розумів – бояри говорили правдиво, бо так, як попіклується про свою вотчину князь, не подбає ніхто. Князеві з Києва що – аби оброки вчасно приходили. Він не бачить бід людських.

– Чого ж ви до мене прибули? Хочете, щоб я залишив Тмутаракань і пішов до вашого Чернігова?

Посол знову відповів ухильно:

– Земля сіверська є дуже багата і велика. У нас суть городи великі, многолюдні, є землі безкраї, дружина многа, діви красні. У наших лісах звір водиться, а в ріках – риба. Гості із земель північних та південних заходять до Чернігова, Нежиня, Переяслава, дари приносять. І древня наша земля, роди суть древні. Слава племені сіверян давно гримить, сам знаєш, княже.

Посол хвалив свою землю, даючи тим зрозуміти, що Тмутаракань проти Сіверщини, як цуцик проти вовка, а то й проти лева. Мстислав і це розумів. Мовив:

– Наша земля хоч не є вельми велика, та це край землі руської, тут також рука княжа тверда потрібна. Землі чужинські навколо, кожен норовить Тмутаракань під себе підім’яти. Ви б сходили спочатку до брата мого Судислава та його просили.

– Були ми в Судислава. Не хоче він – до тебе послав. Рече, що не дуж є такою землею правити великою, як сіверська. Та й князя київського боїться. Каже, що не сміє проти волі Ярослава піти.

– І я не піду, – однозначно мовив Мстислав.

– Пошли до нього послів – Ярослав тобі не відмовить, адже з літ дитячих ти єси люб йому.

Боярин не думав здаватися – не для того так здалеку прибув. Запала мовчанка. Князь думав. Мовив:

– Що скажете, люба дружино моя?

Бояри почали радитися. Першим сказав Мирослав:

– Тмутаракані без князя трудно буде. Та мусимо думати не лише про свій город, а про всю землю Руську. Приповідка є: «Велика земля руська, і лад у ній буде». Безлад же із Сівері далі піде, на землі в’ятичів, радимичів, закоториться земля – не справитися одному Ярославові. Та наперед самого князя київського спитати треба. Як урече – так і буде.

Присутні мовчали. Далі своє слово мовив Середич:

– Мудре слово рік Мирослав: тобі, княже, у Чернігові сидіти й землю ту синам своїм лишити.

Середич підняв братину, випив, за ним і всі інші. Знову якийсь час мовчанка, аж тут мовив Вуй:

– Хочете, боярове, особливо ти, Середичу, князя із Тмутаракані вигнати, щоби по своєму в городі верховодити. Кожен за своє черево рад, а до князя вам байдуже, тому й не речете з любові, а тільки з хитрості. Не вір, Мстиславе!

Князь не знав, що відповісти старому, але тут швидко знайшовся Середич:

– Земля сіверська не чужа, і раз послала до нас бояр своїх, то зла князеві чинити не думає. А тут ми лишимося та княжою рукою правити будемо. Як князь урече тебе, воєводо, на посадника, то й тобі бути.

– Не по мені це, – сердито відрубав Вуй.

Щоб примирити своїх достойників, заговорив Мстислав:

– Жоден стіл посадничий на собі Вуя не витримає – зламається. Уже вельми грубої кості воєвода. Та й не те що стіл – коні під ним присідають. Не журися, воєводо, посадником тебе чинити не будемо, щоб нидів ти за справами державними. Разом у Поле підемо, на печенігів, відженемо їх від землі сіверської за Дунай або за Ітіль-ріку.

Присутні схвально загули, дружно за це випили. Сам воєвода усміхнувся, більше сперечатися не хотів, лише мовив:

– Оце по мені.

Тут знову слово взяв князь. Говорив твердо:

– Спершу треба змусити до миру сусідів, щоби не могли вдарити нам у спину. Якщо мій брат Ярослав урече мене на стіл чернігівський – піду. Пошлю сольство до Києва. Ти, Мирославе, іди, а ще ти, Вую, і ти, Середичу. Беріть із собою людей та відпливайте завтра удосвіта. Ви, боярове, поки що тут посидьте, – сказав він сіверянам.

Князь не до кінця вірив їм – час був дуже непевний, тому залишав їх собі як заручників. Сіверяни були готові до того й не суперечили.

Раптом озвався Вуй:

– Недобре чиниш зі мною, княже. Не знаю, чим і завинив перед тобою.

Мстислав поглянув на нього, не розуміючи. Воєвода пояснив:

– Знаєш-бо добре, що стар я став вельми, недуж. Тяжко мені ходити та меч у руках тримати. А