Кровна мста - Ярослав Яріш

– Так, так, щоб ти знала. Кожен поважний боярин має мати наложницю. А кожна порядна бояриня – двох наложників, – раптом докінчив Малко й почав реготатися, взявшись за черево.

Вона зрозуміла, що наречений кепкує з неї, і почала жартома душити його. Вони перевернулися на піску, змагаючись у силі. Турик виявився зверху. У його сильних обіймах дівчина обм’якла й більше не пручалася. Він лише чув її часте дихання і бачив, як пружні груди раз у раз підіймаються під плахтою.[1] Він легко взяв поцілунок з її солодких уст. Вона від блаженства закрила повіки. У хлопця в житті не було нічого приємнішого, ніж цілувати її. Він любив цю ніжну шкіру, волосся, любив запах дівчини. Та найбільше йому подобалися її вуста – такі солодкі й одночасно терпкі, як старе вино. Вони його п’янили. Турик мимоволі торкнувся її грудей. І тут дівчина стрепенулася.

– Ні, не буде того!

– Що?

– Не можна до весілля – Бог покарає.

Вона скинула його із себе, сіла.

– Добре, я більше туди не полізу, – пообіцяв Малко та легко взяв її за руку, бажаючи знову покласти біля себе.

– Облиш, ладо мій, – попросила вона. – Не муч мене. Дасть Бог, повернешся з походу, діждемо осені, а вже там… Приходь сьогодні на наше місце, як зайде сонце, – перед походом востаннє побачимося, я подарую тобі хрестик, у Десятинній церкві освячений. Він берегтиме тебе від ворожих стріл та мечів.

– Прийду, – пообіцяв Турик.

– Тоді до вечора.

Вона пішла. Завжди так робила – не хотіла, щоб її хтось побачив із ним, а то потім погана слава пішла би про неї по городу. Приходила до моря, коли він тренувався, розмовляла з ним кілька хвилин, ніби не могла натішитися, а потім щезала, як якась проява.

Турик зітхнув, пригадавши солодкі дівочі поцілунки, й почав також збиратися. Він думав собі, як би швидше дочекатися осені.

Молодий витязь свиснув – і нізвідки прибіг вороний. Він пасся десь сумирно в околиці і тепер з’явився на перший заклик господаря. Малко попестив коня, поплескав по крупу, причесав пальцями буйну гриву. Тоді почепив вороному до сідла свій обладунок, узяв його за повід і повів піщаним берегом до пристані. Зовсім близько бовваніли високі мури рідної Тмутаракані.

На пристані було, як завше в таку пору, людно. Рибалки товклися коло своїх човнів, латаючи їх та готуючи снасті. Голосно говорили між собою, розповідаючи, де найкращі можуть бути рибні улови. Турик знав, що риболови завжди любили хвалитися велетенськими рибинами, що водилися в морі, та навіть морськими страховиськами. Більших байкарів хлопцеві не доводилося зустрічати. Кожен із них просив Бога: «Господи, дай мені зловити таку рибину, аби-м не мусив більше брехати!»

Ще здалеку Малко побачив судно, що наближалося до берега, утім, відразу на нього уваги не звернув – багато купців приходило до Тмутараканської пристані. От хоча б взяти купця Вадима, що останнім часом постійно товчеться тут. Турик зупинився, щось згадавши, і рушив до купця.

– Щось ти засидівся у нас, Вадиме.

При цих словах купець, що стояв до Малка спиною, поволі обернувся, примружив очі.

– А тобі що?

Завжди веселий і говіркий, купець чогось нині був похмурий.

– Набив єсмь трохи звіра – шкури маю. А ще коней у бою з касогами відбив. Хочу аби-с прикрасу гарну привіз для моєї невісти. Грецьку.

– Розбагатів, кажеш? Добре, шкури принось – подивлюся.

– А прикрасу коли привезеш?

– Чого везти, тута маю – іди вибирай.

– Уже-м видів. Щось ліпше треба.

Вадим поглянув на молодця спідлоба.

– Привіз би, тільки тобі догодити тяжко. Носом вельми много крутиш.

Турик знову кинув оком на лодію, що приближалася до берега.

– Ще якісь гості ідуть, може, у них буде щось путнє.

Вадим і собі зауважив судно, придивився.

– Щось і впізнати не можу.

– Хоча правду мовиш, – сказав раптом Турик. – Тяжко мені догодити. Ти, Вадиме, купи в мене шкури, а ще коней продам, а з того золота мені майстер зробить таку прикрасу для Калини, яку звелю йому.

Вадим не зводив очей із лодії, спохмурнів. Нові гості могли перебити йому торг.

– Купувати шкури не буду. Дурень хіба платив би золотом. Коні – інша річ, тільки мені з кіньми волочитися нема як. Зробимо так: ти шкури принось, на щось та виміняєш. А коли твоїй невісті не припадуть до смаку подарунки, то віднесеш до майстра, і він тобі переплавить.

Хитрий купець простягнув руку, тільки Малко її тиснути не поспішав.

– Піду подивлюся, що ті гості привезли. Може, у них знайду те, що шукаю.

Лодія гостей була вже зовсім близько. Турик бачив їх засмаглі спини, руки, що грали м’язами, то опускаючи, то підіймаючи важкі весла. Човен швидко підходив. Один із них легко вистрибнув на дерев’яну пристань і пришвартував човна.

Найстарший із купців також зауважив Турика.

– Гей, молодче, зажди, не поспішай.

Малко і так не поспішав, стояв, з цікавістю розглядаючи новоприбулих. Говорив до нього муж років під сорок. Був здоровий, як ведмедище, бороду мав поголену, а вуса, як дві чорні гадюки, сповзали з-під носа до грудей. Один за одним гості зійшли на пристань.

– Відведи нас до князя, – наказав вусань.

Швидше за все вони хотіли заплатити мито у князівську казну, як і годилося прибулим до города купцям. Турик не звернув уваги на грубу мову вусаня, натомість запитав:

– Що там маєте в саквах? – Молодий вой кинув поглядом на лантухи на дні човна.

– Не для тебе це – князівське. Ми