Кровна мста - Ярослав Яріш

Усі дружно погодилися: робота за веслами і морське повітря нагнали апетиту.

До Корсуня підійшли вже ближче до вечора. Вадим прошмигнув своїм човном попри безкінечну кількість трієр, лодій та менших суден, пришвартувався на пристані і швидко владнав усі справи із місцевою портовою владою. Тим часом воєвода командував:

– Нам із боярином Мирославом треба до города, а ви лишайтеся тут. Волос буде за старшого. Ходи й ти з нами, Середичу, а то дівулі вже зачекалися на нас із тобою.

Останні слова Вуй сказав примирливо. Був він суворим та сердитим, однак довго образи тримати не вмів.

У місто Вадим пропуску не добув, та й не треба було. У самому порту було набудовано чимало складів, а поміж ними – чималий шинок. Саме туди й вів їх купець.

– Давно я вже тут не бував. Ще як із князем Володимиром… – хотів було щось розповісти старий, та боярин Середич перебив його недоречно. Пам’ятав ще образу.

– Що, також до дівок забігали?

– Ти, боярине, ще отроком був єси, коли ми з Володимиром та цілою дружиною стіни ці своїми копіями підперли. Приступом, правда, міста взяти не вдалося, та облоги греки не витримали.

Вуй розповів історію, яку й так знали присутні. Тим часом вони підійшли до дверей шинку й завітали всередину.

Тут було багато люду, сиділи за столами густо, усі мови навколишніх земель змішалися в один гамір.

– Ну що, є твій грек? – запитав Мирослав.

– Мусить бути. Вечорами він завше тут із купцями бенкетує.

Вадим уважно розгледівся. Уздовж стін шинку стояли два столи: за одним розмістилися купці в багатому одязі, а за другим, значно біднішим – їхні слуги та охорона. Поміж купцями Вадим відразу впізнав свого давнього знайомого і швидким кроком пішов до нього.

– Здорові будьте! Хайре, Костянтине, – голосно привітався руський купець, перервавши тиху бесіду греків.

Він без запрошення сів на вільне місце навпроти Костянтина.

Грек упізнав гостя, заговорив по-ромейськи:

– Яким вітром тебе занесло до нас, Вадиме – північним чи південним? Звідки йдеш: з Русі чи з Царгорода?

– Східним, ромею, тмутараканським, – відповів Вадим по-руськи, знаючи, що Костянтин добре розуміє його мову.

Позаду Вадима стали його супутники, незграбно розштовхали інших купців і сіли поруч із Вадимом. Варяги Костянтина, побачивши непроханих гостей, почали підводитися, але господар махнув їм рукою, що все гаразд, і вони знову посідали. Натомість прибігла рабиня.

– Вина гостям, – наказав Костянтин.

Вона вклонилася й зникла. За короткий час свіжим гостям принесли вина і м’яса, гостина розгорнулася з новою силою. Купці, що пирували з Костянтином, виявилися з різних земель. Розмова поплила рікою, як і вино. Говорили про все, руські бояри пили пиво й уважно слухали, про що говорили інші, у розмову не втручаючись. А розмова була про одне й те саме: де брав, почому, скільки продав, де, чого. Буденні купецькі теми.

З часом у шинку побільшало рабинь. Вони розносили поміж столів ще вино та закуску, забирали порожні миски та жбани, які дуже швидко накопичувалися на столах. При цьому вони колихали своїми стегнами, та, мовби нехотячи, показували гостям свої груди, низенько нагинаючись над столом.

Вадим лише підморгував Вую, той злився, промовляючи:

– Розпуста. Кругом одна розпуста. Нема на тих греків князя Святослава! Ніби в Содомі, а не в городі християнському.

До воєводи з іншого боку нагнулася білява німка, так що її потужні перса опинилися просто в старого перед очима. Вона забирала зі стола порожній глек від пива.

– Може, ще пива, мій пане? – запитала вона.

– Давай, – мовив він, лише зітхнувши. З іншого боку приступила смаглява єгиптянка, обвила його шию руками.

– А може, ти, пане, хочеш зігрітися? Ночі зараз такі холодні.

Вуй зітхнув знову.

– І чого я не язичник, чого послухав Володимира і прийняв віру християнську? – Обняв сиву голову воєвода. – Тепер уже пізно: з ким попало лягати християнинові не личить. Особливо руському боярину.

Старий тримався, як міг. Середич із Мирославом також відмовилися від рабинь, згадавши жінок, що чекають удома. Тоді гетери обступили Вадима, що був одягнений гірше й не мав на шиї таких товстих золотих гривен, як його товариші. Купець обійняв німку, посадив собі на коліна, почав цілувати.

– Грішиш – Бог покарає, – пригрозив йому Вуй.

– Доживу, воєводо, до твоїх літ, грішити вже не захочу. От і буду замолювати, – відмахнувся купець, а до гетери сказав: – Коли б моя воля – подарував би тобі найгарнішу зірку з небес.

– Та не треба. Дай всього дві драхми – і я буду твоєю на цілу ніч.

– Дві драхми? Гей, красуне, обдурити мене хочеш? Іще півроку тому я тут платив учетверо менше, а скакав цілу ніч на такій кобилиці, не гіршій за тебе.

– Давно це було і неправда, – відповіла гетера. – Та нехай буде по-твоєму – одна.

– За одну я хочу тебе, білява бестіє, та ще он ту єгипетську дику кішку, – стояв на своєму Вадим.

– Тоді хоч півтори, – пригорнулася до нього німка.

Вадим задоволено посміхнувся.

– Зачекайте на мене, мої красуні, зараз я до вас повернуся, – мовив Вадим гетерам, сам зненацька гукнув до Костянтина: – А знаєш, ромею, я сюди не прибув вина твої пити. За боргом я прийшов, що два літа уже за тобою тягнеться. Мусиш повернути моє срібло – час позики давно минув.

Грек єхидно посміхнувся.

– Тяжкі часи настали, русине, нічим мені борг повертати, почекай ще, – відповів Костянтин, а сам повернувся до свого слуги і почав йому щось говорити по-грецьки.

– З вогнем граєш, Костянтине. Ми, купці руські, борги не звикли вибачати.

Грек повернувся до нього, знову посміхнувся.

– А що