Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Доспівавши, запорожець знову взявся за сулію, налив собі, а тоді потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку.

– Досить вже того. Вставай!

Бондаренко побагровів, їх погляди схрестилися. Левченко враз відчув небезпеку, однак запорожець нічого зробити не встиг: втрутився один з весільних дядьків:

– А чого ж ви, хлопці, присікалися до чоловіка? Сидить собі – і хліб споживає…

– Атож, – погодилася котрась із жінок. – Відчепіться від нього!

Іван відпустив руку Бондаренка, підвівся. Гості також повставали і посунули на козаків.

– Люди добрі, – гукнув Левченко. – Цей чоловік – запорожець і гайдамака Іван Бондаренко!

– То й що! – почулося у відповідь.

– Який же він гайдамака? Кого він вбив, кого зарізав?

– Он, сусідська шляхта села палить, тож ідіть їх лапайте!

– А титаря?! Титяря мліївського як закатували сволоцюги?! І хто за це відповів?

– Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож і ми за них станемо!

– Не дамо!!!

Люди заговорили враз в один голос, тому Левченко зрозумів, що сперечатися з ними годі. Гаранджа поплескав товариша по плечу.

– Це не той, брате, Бондаренко, котрого ми шукаємо. Тамтой – харциз і розбійник, а цей оно – добродій. Краще нам іти звідси.

– Еге ж, – підтримав Федір. – Не будемо людям псувати свято.

Левченко поглянув на запорожця, що спокійно продовжував сидіти за столом.

– Ще побачимося.

У той час українські землі були поділені між Польщею та Російською імперією по річці Дніпро. На початку вісімнадцятого століття після численних воєн, міжусобиць і татарських набігів Правобережна Україна, що належала до Польщі, нагадувала пустелю. Проте, військові завірюхи потроху затихли і край знову почав оживати. Сприяли цьому магнатські роди Потоцьких, Яблоновських, Любомирських, Радзивіллів, Чарторийських, котрі загарбали собі цю землю та заходилися скликати осадників, обіцяючи їм різні вигоди та пільги.

Знову зацвіли сади, заколосилися ниви. Магнати надбали великі добра на праці людей, з кожним роком на осадників ішли все нові й нові утиски і повинності. Пани швидко забули обіцянки, помаленьку почали перетворювати вільних осадників, козаків, на своїх підданих. Крім класового й національного гніту, почалися ще й релігійні репресії: поляки стали насильно навертати православні церкви і монастирі в уніатство, переслідувати священиків. У відповідь селяни тікали загонами в ліси, озброювалися і мстили своїм кривдникам. Таких месників називали гайдамаками. Перша половина вісімнадцятого століття так і пройшла, освічена вогнищами гайдамацьких пожарищ, котрі то пригасали, то з новою силою розгоралися знову.

На Лівобережній Україні, що входила до складу Російської імперії, населення також перебувало під тяжким гнітом поміщиків. Уряд цариці Катерини ІІ знищив останки козацького устрою, ліквідувавши Гетьманщину, а вільних козаків перетворив на безправних кріпаків.

Тривала збройна боротьба, але сили були нерівні. Люди з надією поглядали на південь, у бік запорозького степу, де було останнє гніздо волі – Запорізька Січ.

Російська імператриця Катерина Друга сиділа у широкому кріслі «дубового» кабінету. Холодний вітер із затоки сильними поривами кидав у вікна палацу грубі краплі дощу. Надворі було сіро. У таку погоду холод немов прошивав тіло її величності і вона куталася у свою хутряну накидку.

Катерина задумалася. Вмокнувши перо в чорнило, вона тримала його над білим папером, розмірковуючи над тим, що повинна написати. Тоді вмокнула ще раз, але перо знову зависло над папером, вагаючись. Всередині кабінету було тихо, лише чулося потріскування свічок у золоченому підсвічнику.

Імператриця аж стрепенулася, коли двері голосно відчинилися і в кабінет увійшов молодий чоловік, багато одягнений, – двірцевий франт, улюбленець жінок, а за сумісництвом її фаворит – пан Григорій.

– Я рада вас бачити, Грішо. В останній час ви не занадто балуєте увагою свою імператрицю.

Григорій нагнувся перед її величністю, узяв руку і гаряче припав до неї губами. Тоді ще раз, але вже вище долоні, тоді ще раз.

– Годі вам, Грішо, – її величність посміхнулася й легенько звільнила свою руку. – Зараз у мене зовсім немає часу. Мушу написати листа.

– Справді?

– Королю Речі Посполитої Станіславу-Августу Понятовському, – пояснила імператриця.

– Чудово, – випалив Григорій. – А я все життя думав, що царські особи власноручно пишуть тільки любовні листи. Чи може раптово помер ваш секретар?

Він відійшов від імператриці, повернувся до вікна й почав вдивлятися у сірий петербурзький день. Катерина дивилася йому у спину, посміхалася.

– Ви ревнуєте, господін граф?

– Ні, ваша величносте.