Судний день - Ярослав Іванович Ярош
– Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги.
– За мною, – скомандував Іван і повернув коня в той бік.
– Оце по-нашому, – зраділи друзяки, однак радість ця була передчасною.
– Подивимося, чи нема когось підозрілого, а тоді поїдемо далі. Найпевніше, вони по ярмарку швендяють.
Козацька служба полягала у тому, щоби відловлювати й нищити всілякий розбійницький люд, котрого у ті часи розвелося дуже багато. Іван розділив для себе розбійників на три частини: панів, харцизів та гайдамаків. Із першими Левченко воював із найбільшим задоволенням, адже це були покидьки, котрі часто заради власної розваги робили іншим людям багато шкоди. Між панами-шляхтичами досить частенько виникали суперечки, тож вони часто-густо вирішували їх за допомогою сили: чинили наїзди на сусідські володіння, грабували, палили села і били людей. Інколи пани перевдягалися на гайдамаків, намагаючись відвести вину від себе і свого пана.
А от зі справжніми гайдамаками Іванові, як і іншим козакам з надвірної міліції, зустрічатися не дуже хотілося. Перше, що це були досить небезпечні воїни, а ще – їх дуже підтримував місцевий люд, адже гайдамаки відбирали майно в кровопивців-панів і віддавали простим людям. Іванові доводилося чути багато розповідей про гайдамацькі подвиги, однак парубок зовсім не захоплювався тими людьми: вони порушували спокій у краї, отже їх треба було гнати звідси поганою мітлою.
– А може, по чарчині встигнемо гахнути? – з надією в голосі запитав Гаранджа.
– Полапаємо гайдамаків – тоді й гахнемо, – коротко відповів Іван.
Козаки повернули до шинку і тут наткнулися на купу людей, що зібралися на подвір’ї корчми, щоб розрахуватися з орендарем за мита, оренди, податки й інші повинності. Тут були й селяни з округи, і міські ремісники, і навіть служителі православної церкви. Усі вони щось були винні орендареві: або жили на його землі, або працювали його реманентом, або торгували на його ринку, або й самі душею і тілом належали йому.
Сам орендар, єврей на ім’я Аврамко, сидів під накриттям даху за маленьким столом, листав свою книгу, щось записував акуратно, перераховував.
– Тут ще волове не заплачено за осінь, – відірвавши очі від книги, мовив орендар дебелому хлопу.
– Так поздихали ж мої воли, за віщо платити?
Орендар подивився на нього:
– Чим будеш лан обробляти?
– Чорт його знає.
– Можу тобі дати пару волів. Навесні порахуємося, щось віддаси з урожаю, решту – відпрацюєш.
Хлоп хмикнув:
– Нащо мені, пане, ті воли: і так годувати нічим! Усе вже віддав, голий-босий ходжу.
Аврамко ще пильніше поглянув на нього.
– То я ще тобі винен, що ти такий господар нікудишній? Навіщо тобі взагалі то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фільварку в мене робити будеш.
Хлоп вирячився.
– Та що ви, пане, у мене ж діти дрібні!
– І дітям також роботу знайдемо. Іди. Підходь наступний і кажи прізвисько! – гукнув орендар до черги.
Козаки стали мимовільними свідками цієї розмови. Орендар раптом зауважив їх, встав, поклонився.
– Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступіться, дайте вельможним панам дорогу.
– Ніколи нам, – відповів Левченко і почав розглядатися навколо, а тоді зазирнув у корчму: там лише пиячили жовніри. Надворі також нікого не було, тільки якийсь хлоп носив дрова і складав під повіткою: певно, наймит.
– Тут їх нема, – впевнено мовив Левченко до своїх.
– Диви, диви, як поганець обдирає людей, – натомість промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бік Аврамка. – Так і руки чешуться дати в пику, а ті всі папери порвати до дідьчої мами.
– Пішли, – коротко наказав Левченко і першим рушив до свого коня.
Аврамко, провівши козаків очима, покликав наступного.
– У мене все заплачено, панщина відроблена. Чого мене закликали? – відразу обурився господар.
– Прибутку не даєш.
– Що? – не второпав чоловік.
– Горілки, кажу, не купуєш. Чи ж ти не знаєш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державній корчмі горілку, аби дати прибуток державі?!
– Так корчма ж твоя, а не державна, – розвів руками хлоп.
Аврамко аж спаленів:
– Та що ти розумієшся, хамів сину! Не тобі, неграмотному, мене вчити.
– Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горілки твоєї купувати не буду: водою занадто розбавляєш!
Орендар почервонів.
– Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся!
На цей заклик із корчми вийшли жовніри, потираючи руки. Було їх четверо.
– Ти?
Чоловік вирішив стояти на своєму.
– У мене все сплачено, все відроблено…
– Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовніри його оточили загрозливо.
