В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон

Замислившись, молодий письменник облизнув губи.

– Він сказав, що місто дуже змінилося.

– Змінилося? Що він мав на увазі?

– Не знаю. Змінилося, і годі. Мовляв, на вулицях більше не валяються трупи.

– Трупи на вулицях? Він так сказав?

– Якщо пам’ять мене не зраджує…

7

Я подякував Луїсіто за інформацію і поквапився до книгарні, сподіваючись встигнути, перш ніж батько повернеться й зауважить мою відсутність. Мені пощастило: табличка «Зачинено» досі висіла на дверях. Я відчинив крамницю, зняв табличку і став за прилавок, анітрохи не сумніваючись, що за ті хвилин сорок п’ять, протягом яких мене не було, жоден покупець навіть не наближався до вітрини книгарні.

Що роботи в мене не виявилося, то я став міркувати, як ліпше вчинити з «Графом Монте-Крісто» і як заговорити про цю історію з Ферміном, коли той повернеться до крамниці. Мені не хотілося даремно хвилювати його, однак візит незнайомця й мої марні спроби з’ясувати, що він замислив, не давали мені спокою. Зазвичай я просто виклав би своєму товаришеві все, що сталося, та й по всьому, але в цьому випадку щось мені підказувало, що поводитися треба вкрай делікатно. Останнім часом Фермін ходив засмучений і геть не в гуморі. Я силкувався підбадьорити його, однак жодна з моїх жалюгідних спроб не могла викликати усмішку на його обличчі.

– Ферміне, можеш не витирати так ретельно пил із книжок, – казав я йому. – Я чув, що скоро популярними будуть тільки «чорні» романи[12].

Я натякав на назву, яку тоді оглядачі починали застосовувати до кримінальних історій про злочин і кару, що в пригладжених перекладах потроху діставалися до нас із закордону.

У Ферміна ці нікчемні намагання сказати щось дотепне не викликали навіть жалісливої посмішки, натомість він хапався за нагоду виголосити чергову промову, сповнену зневіри й бридливості.

– Незабаром усі романи стануть чорними, адже від другої половини цього кровожерного століття тхне фальшем і злочином, прихованими за цілою купою всіляких евфемізмів, – виголошував він.

«Ну ось, починається, – думав у таких випадках я. – Апокаліпсис від святого Ферміна Ромеро де Торреса».

– Ти перебільшуєш, Ферміне. Тобі треба більше бувати на свіжому повітрі. Я читав якось у газеті, що вітамін D посилює віру в наших ближніх.

– А я ось читав, що якусь книжчину одного з віршомазів Франко називають літературною сенсацією світового масштабу, та попри це, її не знайдеш у жодній книгарні далі Мостолесу[13].

Коли Ферміна опановував песимізм, краще було не підкидати моєму товаришеві поживи для роздумів.

– Знаєш що, Даніелю? Іноді я думаю, що Дарвін помилився і що насправді людина походить не від мавп, тому що в кожних вісьмох із десяти представників роду людського сидить свиня і тільки чекає свого часу, щоб залізти в багнюку, – розводився він далі.

– Ферміне, мені більше до вподоби, коли ти висловлюєш більш гуманістичні й позитивні погляди на стан речей, як того разу, коли сказав, що глибоко в душі жодна людина не є поганою, а лише наляканою.

– Казна-що. Я, мабуть, був не при тямі, коли таке верз.

Веселун Фермін, про якого мені так приємно було згадувати, кудись подівся, і його заступила людина, змучена своїми клопотами й невдачами, про які не хотіла нікому розповідати. Іноді, коли Фермін гадав, що його ніхто не бачить, то забивався в куток, і тяжка туга, здавалося, гризла його зсередини. Він став худий як тріска й почав неабияк непокоїти мене своїм хворобливим виглядом. Я кілька разів намагався побалакати з товаришем про це, але він уперто заперечував, що має негаразди, й видавав цілу купу якихось чудернацьких пояснень.

– Нічого мені не сталося, Даніелю. Просто річ у тому, що я тепер стежу за футбольними чемпіонатами і щоразу, коли «Барса»[14] програє, у мене падає тиск. Скибочка ламанчського сиру – і я знову здоровий як бик.

– Як таке може бути? Ти ж ні разу не був на футболі!

– Це ти так тільки думаєш. Та ми з Кубалою[15], можна сказати, зростали разом.

– Але ж я бачу, що в тебе аж кості світяться. Ти або захворів, або зовсім не пильнуєшся.

Замість відповіді він продемонстрував мені біцепси завбільшки з невеличкий круглячок і вишкірився, немовби рекламуючи зубний порошок.

– Помацай-но. Тверді, як сталь, із якої викувано меча Сідові[16].

Батько гадав, що Фермінів кепський стан спричинений хвилюваннями через весілля й через усе те, що з ним пов’язано, зокрема потребою тісного спілкування з духівництвом і пошуками ресторану чи кафе, де можна було влаштувати учту, але я підозрював, що причина такої його меланхолії ховається значно глибше. Я саме вагався, як ліпше вчинити: розповісти Фермінові про все, що сталося вранці, і показати книжку чи дочекатися, доки випаде краща нагода, коли це двері розчинилися і з’явився мій товариш із виразом обличчя, що пасував би на поминках. Побачивши мене, він вичавив із себе кволу усмішку і по-військовому віддав честь.

– Радий тебе бачити, Ферміне. Я вже гадав було, що ти не прийдеш.

– Коли я проходив повз крамницю годинникаря, дон Федеріко потішив мене казна-якою пліткою. Буцімто сьогодні вранці на вулиці Пуертаферріса бачили сеньйора Семпере при повнім параді, що прямував невідь-куди. Дон Федеріко й ця дурепа Мерседітас хотіли знати, чи сеньйор Семпере часом не завів собі коханки, як то тепер повелося в тутешніх крамарів, а якщо дівиця ще й шансонетка, то це вже останній крик моди.

– І що ти їм відповів?

– Я сказав, що твій шановний батечко – зразковий удівець, який повернувся до стану первісної незайманості, що неабияк зацікавило наукову спільноту й забезпечило йому подання до офісу архієпископа на канонізацію за прискореною процедурою. І що особисте життя сеньйора Семпере я не обговорюю ні з близькими йому людьми, ні з далекими, бо воно стосується лише його одного. А того, хто полізе до мене з базарними плітками, я відлупцюю по пиці – та й квит.

– Ти справжній лицар, Ферміне, давнього гарту.

– Це твій батько давнього гарту. Тому що – але тільки між нами, мої слова не мають покинути ці стіни – йому б не завадило коли-не-коли розважитися. Відтоді як почалася наша посуха з продажами, він цілими днями сидить у підсобці з цією своєю єгипетською «Книгою мертвих».

– Це бухгалтерська книга.

– Байдуже. Власне, я вже давно вважаю, що нам потрібно затягти його до «Ель Моліно» й гульнути там на славу. І хоча в таких справах наш герой холодніший за холодець, я гадаю, що герць із гарячою ладною панянкою трохи розтрусив би йому