Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра
— Ні, так не можна, — сказав Мерлін, що чув їхню розмову. — Добрий Санчо повинен бити себе з власної волі, а не з примусу, і коли захоче, бо певного терміну не встановлено. Але йому дозволяється зменшити вдвоє число батогів, якщо він дозволить, щоб його хто інший бив, хоч би у того була й важкенька рука.
— Ні чужа, ні своя власна, ні важка, та й ніяка взагалі рука не торкнеться до мене, — відказав Санчо.
Ледве кінчив Санчо ці слова, як срібляста німфа, що сиділа поруч Мерліна, звелася на ноги, скинула тонкий серпанок з обличчя, що здалося всім надзвичайно вродливим, і вільно, як чоловік, і не дуже жіночим голосом сказала, звертаючись до Санчо Панси:
— О, безталанний зброєносцю, людино з серцем із коркового дерева і з камінними тельбухами. Якби тобі, негіднику, наказали кинутися сторч головою з високої башти; якби тебе, вороже роду людського, просили з’їсти дванадцять жаб, двадцять ящірок, тридцять гадюк; якби тебе переконували забити твою жінку та дітей гострим разючим ятаганом, — то не дивно було б, коли б ти злякався й відступив. А здіймати галас з приводу трьох тисяч трьохсот батогів, тимчасом як кожен школяр, хоч який кволенький, дістає стільки ж щомісяця! Це дивує, обурює й жахає всіх, хто має жалісливу душу й чує твої слова чи почує їх згодом. Втуп, о, нікчемна й груба тварино, втуп, кажу, свої очі переляканого пугача в зіниці моїх очей, подібних досяйливих зірок. Дивись, як струмки сліз із них роблять борозни, рівчаки й стежки по чудових ланах моїх щік. Пожалій мене, облудне й лихе страховище, бо мої квітучі літа — мені ж бо тільки дев’ятнадцять і не минуло двадцяти років — марніють і гинуть під корою цієї звичайної селянки. Я з’явилася сюди тільки з великої ласки, що зробив мені присутній тут сеньйор Мерлін. Він гадав, що тебе зворушить моя врода, бо сльози засмученої красуні зі скелі роблять бавовну, а з тигрів — овець. Бий, бий своє гладке тіло, бундючна тварино, смиряй свій дух, що спонукає тебе тільки їсти та їсти, і поверни ніжність моїй шкірі, лагідність моїй удачі і вроду моєму обличчю. А якщо ти не хочеш слухатись і скоритись для мене, то зроби це для бідного рицаря, що стоїть біля тебе, для свого пана.
Я бачу вже, як його душа дійшла йому до горла і сидить на порозі рота пальців на десять од губ, чекаючи твоєї доброзичливої або суворої відповіді, щоб або вернутися назад до шлунку, або вистрибнути з рота.
Дон Кіхот, почувши таке, помацав себе за горло і сказав, звертаючись до герцога:
— Їй-богу, сеньйоре, Дульсінея каже правду, і я почуваю, як душа стоїть мені впоперек горла, ніби куля.
— Що ви скажете на це, Санчо? — спитала герцогиня.
— Те, що й казав, сеньйоро, — від батогів я викриваюся.
— Відрікаюся, маєш сказати, Санчо, — виправив його герцог.
— Дайте мені спокій, ваша ясновельможносте, — відповів Санчо. — Мені не до тонкощів чи там зайвої літери. Мене так непокоять удари батогом, які має дати мені хтось чи я сам, що я просто не знаю, що роблю і що кажу. Але хотів би я довідатись у моєї господині сеньйори Дульсінеї, де це вона навчилася так просити? З’являється й просить, щоб я оббілував себе, а взиває мене бундючною твариною і ще багато лайливих слів додає. Чи не з бронзи часом моє тіло? Хіба ж то моя справа — одвертати від неї чари? Хіба вона принесла мені кошик із білизною, сорочками, хустками або шкарпетками, хоч я й не ношу шкарпеток, — щоб ублагати мене? Ні, вона принесла самі лайки, хоч і добре знає поширену тут приказку, що навантажений золотом осел легко видирається на гору; і що подарунки ламають скелі; і Бога проси, а молотом стукай; і що одне «бери» краще, ніж два «я дам».
А ось і сеньйор, мій пан, що, замість того, щоб сказати мені щось приємне і зробити мене м’яким, наче вовна чи бавовна, обіцяє прив’язати мене голого до дерева та подвоїти число батогів. Крім того, ці сеньйори мусять пам’ятати, що вони просять бичуватися не тільки зброєносця, а й губернатора. Нехай вони повчаться просити й благати та поводитись чемно, бо люди не завжди бувають у гарному настрої. Я он ніяк не заспокоюсь, що в мене подерлося зелене вбрання, а вони причепилися, щоб я лупцював себе.
— Але, друже Санчо, — сказав герцог, — ви, мабуть, не здобудете губернаторства, якщо не будете м’якший за стиглу фігу. Чи добре буде, коли я пошлю до остров’ян немилосердного губернатора, якого не зворушують ні сльози зажурених панночок, ні прохання розважливих, могутніх і одвічних чарівників та вчених? Одне слово, Санчо, або ви дасте самі собі батогів чи їх дасть вам хто інший, або не будете губернатором.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — чи не дали б ви мені два дні поміркувати? Це було б мені зручніше.
— Ні в якім разі, — сказав Мерлін, — на цьому місці і негайно питання треба розв’язати. Або Дульсінея вернеться до Монтесіноської печери й до свого попереднього стану селянки, або її одвезуть на Єлисейські поля, де вона чекатиме, поки всі удари батогом будуть зроблені.
— Ну, Санчо, — сказала герцогиня, — віддячте сеньйорові Дон Кіхоту за хліб, що ви в нього їли; йому ми всі повинні служити й дякувати за його добрі наміри та рицарські вчинки.
Санчо не відповів просто на ці слова, а спитав у Мерліна:
— Скажіть мені, ваша милосте, сеньйоре Мерлін: той бісів поштар привіз моєму панові від сеньйора Монтесіноса звістку й наказав чекати його тут, поки він приїде та з’ясує, як вичарувати сеньйору Дульсінею Тобоську; а ми й досі не бачили ще ні Монтесіноса, ні будь-кого подібного до нього.
— Діавол, друже Санчо, — відповів Мерлін, — неук і величезний шахрай. Я послав його шукати вашого пана від свого імені, а не від імені Монтесіноса, що
