Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

Ми вирішили, що дон Клавіхо, — так звали рицаря, — мав попросити вікарія одружити його з Антономасією.

Після багатьох запитань і відповідей, бачивши, що інфанта стоїть на своєму, священик розв’язав справу на користь дона Клавіхо й перевінчав його з Антономасією. Це так уразило королеву, донью Магунсію, матір інфанти Антономасії, що через три дні ми її поховали.

Не встигли ми ще й могили її засипати землею і сказати останнє прощай, як на дерев’яному коні з’явився велетень Маламбруно, двоюрідний брат Магунсії, людина не тільки жорстока, а ще й чарівник.

Користуючись своїм знанням, він, щоб помститись за смерть своєї сестри й покарати зухвалість дона Клавіхо та легковажність Антономасії, зачарував їх на тій-таки могилі. Її він обернув на бронзову мавпу, а його — на страшного крокодила, невідомо з якого металу, і між ними поставив металевий стовп з написом сирійською мовою; цей напис перекладено на мову кандайців, а тепер і на іспанську. В написі стоїть: «Ці відважні коханці не набудуть свого колишнього образу, аж поки не стане зо мною до бою славетний рицар із Ламанчі, бо тільки йому під силу ця ніколи нечувана пригода». Він витяг із ножен широкий, величезний ятаган, ухопив мене за волосся і замірився, ніби хотів відрубати мені голову. Я остовпіла, та потім опам’яталась і голосом, що тремтів від хвилювання, наговорила йому такого, що він вирішив одкласти й не виконувати свого суворого присуду.

Він звелів привести до себе всіх двірських дуеній, оцих, що тут тепер, і почав докоряти їм та соромити за вчинок, якого я була причиною, і наприкінці сказав, що не хоче вбивати нас, але зробить таке, що спричиниться до нашої громадської смерті. Коли він закінчив говорити, ми всі відчули, що на наших обличчях розширяються пори і кожну з них наче голкою коле; ми доторкнулись до обличчя і виявили те, що ви зараз побачите.

Тут Долоріда та інші дуеньї підняли серпанки, які були на них, і показали свої обличчя, порослі бородами, у кого рижою, у кого чорною або сивою, що здивувало герцога з герцогинею й уразило Дон Кіхота із Санчо Пансою, а Тріфальді казала далі:

— Отак покарав нас підлий зрадник Маламбруно, вкривши ніжну білість наших облич цією щетиною. Краще хай поодрубував би він нам голови, ніж споганив нам обличчя оцим густим волоссям. Адже, коли поміркувати добре, сеньйори мої, куди може піти дуенья з бородою? Які батьки жалітимуть її? Хто допоможе їй? О, дуеньї, товаришки мої! Нещасної хвилини ми з’явились на світ. І сказавши це, вона впала, ніби непритомна.

РОЗДІЛ XXI

про речі, що стосуються до цієї пригоди й цієї пам’ятної історії

Санчо, побачивши зомлілу Долоріду, сказав:

— Присягаюся честю і пам’яттю всіх моїх предків Пансів — я ніколи не чув, не бачив, і мій пан не розказував, і навіть мені на думку не спадало, щоб могла трапитися така пригода! Тисяча чортів тобі в печінку, щоб не лаятись гірше, чарівнику й велетню Маламбруно! Не міг ти вигадати на цих грішниць іншої кари, крім борід! Хіба не краще було б одрізати їм половину носа, хоча б після цього й довелося їм гугнявити? Закладаюся, що в них немає чим і цирульникові заплатити.

— Це правда, сеньйоре, — сказала одна з дуеній, — що в нас немає грошей, щоб піти до цирульні, і через це дехто з нас придумали такий спосіб: ми беремо смолу або смоляний пластир і наліплюємо їх на обличчя, а тоді враз оддираємо і виходимо чисті та гладенькі. Правда, в Кандаї є жінки, які ходять з дому до дому, вискубують волосся, підчищають брови та роблять різні інші жіночі дрібниці, але ми, дуеньї нашої сеньйори, ніколи не допускаємо їх до себе. І якщо сеньйор Дон Кіхот не допоможе нам, ми й у труну ляжемо бородаті.

— Я видеру в країні маврів по волосинці власну бороду, — відповів Дон Кіхот, — коли не звільню вас від ваших борід.

Тим часом Долоріда прийшла до пам’яті й сказала:

— Луна вашої обіцянки, хоробрий рицарю, увійшла в мій слух під час моєї млості, і через неї я отямилась і розум мій повернувся. Отже, я знову благаю вас, славетний мандрівнику й невтомний рицарю, щоб ви здійснили свою ласкаву обіцянку.

— За мною діло не стане, — відповів Дон Кіхот. — Скажіть тільки, сеньйоро, що я зараз повинен зробити, бо я ладен слугувати вам усією душею.

— Річ у тім, — промовила Долоріда, — що звідси до королівства Кандаї суходолом щось із п’ять тисяч миль, але повітрям, навпростець — три тисячі двісті двадцять шість. Слід також зауважити, що Маламбруно сказав, що, коли доведеться мені зустрітися з нашим рицарем-рятівником, він пошле йому багато кращого коня, ніж наймані коні, і що це буде той самий дерев’яний кінь, на якому славний П’єрес повіз викрадену ним вродливу Магалону. Цим конем керують з допомогою кілка, вставленого йому в лоб, а повітрям він летить так, наче його несуть чорти. Цього коня, коли вірити стародавнім переказам, зроблено для вченого Мерліна, а той позичив його своєму приятелеві П’єресові, що здійснив на ньому далекі подорожі і викрав, як я казала, вродливу Магалону. Він посадив її на крижі коневі і, летячи повітрям, пошив у дурні всіх тих, хто дивився на нього з землі. Мерлін позичав коня лише тим, кого любив або хто краще платив за це, і після П’єреса, скільки знаємо, ніхто не сідав на нього. Маламбруно своїми штуками забрав його собі й відтоді користається ним для своїх подорожей до інших країн світу. Сьогодні він тут, завтра — у Франції, а післязавтра — в Лотосі[92]. Але найвигідніший цей кінь тим, що нічого не їсть, ніколи не спить, підків не стоптує і летить повітрям без крил такою спокійною ходою, що їздець може тримати в руках повну склянку води, а не розхлюпає й краплі. Ось чому прекрасна Магалона так любила їздити ним.

— Щодо спокійної та рівної ходи, — сказав Санчо, — немає коня кращого, ніж мій Сірий. Хоч він і не літає повітрям, а землею ходить, але я не проміняв би його на найкращого інохода в світі.

Всі засміялись, а Долоріда вела далі:

— Цей кінь, якщо Маламбруно захоче покласти край нашій недолі, з’явиться сюди за півгодини перед