Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська

німці бомбили. Вдруге бомби в поїзд спочатку не поцілили взагалі, тільки підняли вгору фонтани землі й трісок з розчімхнутих дерев, що росли вздовж колії, але, одна, остання, впала прямо на паровоз. Передні вагони посходили з рейок, попереверталися, середні й задні — зупинилися. Здавалося б, на цьому все лихо й скінчилося. Та де там! Чотири німецькі літаки заходили з повітря знову й знову, розстрілюючи з кулеметів людей, що сипонули з вагонів у ліс. Потім у повітрі з’явилися ще два німецькі бомбардувальники, й земля знову здибилася від вибухів. Миколина старша сестра з маленькою племінницею бігли попереду, Микола та його мати — збоку, а Улита зі своєю ненькою трохи відстали, бо, зіскакуючи з палаючого вагону, дівчина підвернула ногу й тепер помітно шкутильгала. Бомба завила їм прямо над головами. Коли опритомніли, то лежали напівзасипані глиною й гіллям. Микола був живий, його мати також, лиш оглухла. Улиту вибуховою хвилею роззуло з чобіт й на правій руці, напевно, осколком, зрізало мізинний палець, як бритвою. Зате пані вчителька не піднімалася — лежала, здригаючись у передсмертних конвульсіях і стікала кров’ю. Коли шок минув, кинулися шукати Миколину сестру й маленьку Наталочку. Ні між живими, ні між мертвими! Аж на дереві побачили жіночу руку, відірвану нижче ліктя. На зап’ясті — маленький годинничок, між великим і вказівним пальцем — довгаста, як квасолина, родимка. За цими ознаками син з ненькою й упізнали, що це й усе, що залишилося від Миколиної сестри. Від сестрінки ж узагалі нічого не зосталося, лише обгорілий, але все ще зав’язаний бантиком шовковий шнурочок із маленькими металевими дзвониками на кінцях — ним на дівчинці був зашнурований теплий шерстяний плащик.

Заки доїхали до Челябинська, Миколина мати з горя збожеволіла. Самотніх евакуйованих поселяли в бараки: жінок і дівчат — окремо, дідів і хлопців без близької рідні — окремо. Та, зважаючи на стан Миколиної неньки, для них трьох, — а розпорядник був переконаний, що і хлопець, і дівчина — діти тієї нещасної, виділили окрему малесеньку кімнатку. Думали: у кращих умовах жінка швидше заспокоїться, почне видужувати. Та й дуже добре, зрештою, що опинилися не в загальному бараці. Там таке коїлося! Що ж: каму вайна, а каму мать радна. Тільки вже наступного дня Миколину матір довелося покласти в лікарню: вона зовсім не спала, бігала по кімнаті, рвала на собі одяг, намагалася вискочити через вікно із третього поверху. До двох тижнів у лікарні й померла. Ховали сивою, аж білою, а як виїжджали зі Стрия — голова ж була, як воронове крило, розкішні коси, закладені над чолом вінком, — жити б та жити! Микола по дві зміни вистоював на заводі, який теж вивезли з усім обладнанням із-під носа німцям з України, а тепер на ньому виготовляли зброю: патрони, міни й гранати. Улитка до школи вже не пішла: з першого дня свого прибуття в Челябинськ вистоювала на тому ж таки заводі першу зміну, а після роботи вдома варила їсти, прала білизну, до темної ночі плела бійцям на фронт шкарпетки. Війна ж тривала так довго, що, здавалося, їй кінця-краю не буде. Радянська армія відступала й відступала, і це було так страшно, що й годі розповісти.

— По радіа всьо врємя адно і то же: наші вайска с баямі сдалі Орш, сдалі Смалєнск, сдалі Кієв, сдалі Харьковь, Запарожьє, Палтаву, сдалі Варонєж, сдалі, сдалі, сдалі… Толька пятава дєкабря — наканєц-та радостная вєсть: астановіла наша армія фашистав! Всєво в сорока кіламєтрах ат Маскви. Єщьо било далеко до пабєди пад Сталінградам, до аканчатєльнава пєрєлома в вайнє, но ета вєсть воадушєвіла всєх: ат мала до велика! Женщіни ридалі ат счастья!

Цього ж таки дня, п’ятого грудня, призвали Миколу в армію. Чи рік народження неправильно записали, чи тоді вже брали на фронт усіх, хто тільки міг зброю в руках тримати? Улита примусила хлопця завчити напам’ять адресу псковської родички, щоб після війни Аннищук міг озватися, хоч мало в те й вірила, що взагалі коли-небудь ще зустрінуться. Прощалися з таким жалем, що согрішили. Микола наполіг, щоб їх розписали перед самою його відправкою на фронт. Вчинив дуже передбачливо: наче передчував, що залишає молодесеньку дружиноньку не саму. Вона народила Дмитрика, з нетерпінням чекала від Миколи листів, але пошта нічого не приносила. Вже й змирилася: поліг смертю героїв. Але Микола озвався! Озвався — й знову замовк на кілька місяців.

Після важкого поранення батько-політрук розшукав Улиту й забрав із малим дитям у Москву, де фронтовикові й запропонували керівну партійну роботу. Після війни приїхав у столицю СРСР й Микола: зв’язатися з дружиною і тестем таки допомогла псковська адреса. На чоловікового батька значно пізніше, десь аж на початку п’ятдесятих, за офіційним зверненням прийшла довідка, що загинув під Харковом. Микола закінчив вищу партійну школу й пішов слідами тестя — весь час на партійній службі. І ось тринадцять років тому їхня сім’я знову прибула в Західну Україну.

— Харашо здєсь у вас. Чіста! Пьяних пачті нєт. А в Краснаярске, гдє Нікалай сначала работал, в день палучкі даже женщіни напівалісь вусмєрть. Помню случай, кагда п’ять баб утанула в тєстє на хлєбакамбінатє! Ужас. Толька ти нікому нє рассказивай, а то в Вовочкіна дєда бальшиє нєпріятнасті чєрєз мєня, глупую балаболку, будут. Он і так страдаєт. Гаваріт: хоть уже бил момент, кагда взашло солнце, паднялось над гарізонтом — снова наступіл мрак, снова глухая ночь началась. Баюсь я за нєво. Всьо в Маскву к своєму другу єздіт. О чьом ані савєтуются — нє прізнаєцца. Как-то вздахнул: «Адна радость — в радную землю мєня схаронішь!». Чьо-та рано умірать сабрался. На Ніколая ета савсєм не пахоже. Да і врагов у нєво здесь нєту. Хоть і друзєй — тожє. Но всьо равно: на Заладнай Украінє люді добриє, а нас, прєдставь сєбє, стращалі бандєравцамі: мол, здесь пачті в каждом сєлє в бункєрє танк, а то і два-трі зарито, а кагда здєшніх маладих ребят в армію прізавают, ані в ваєнкаматє спрашівают: «Автомат собствєнний із дома брать ілі новий дадітє?».

* * *

Чотири хлібини я купила, в останній автобус упхалася, доїхала без пригод, та коли ступила на хатний поріг — із першого маминого погляду збагнула: трапилося щось дуже погане.

— Бугай приїжджав! Машиною коло брами цілу годину тебе чекав. Що ти йому обіцяла? Він аж