Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська

— Папуги — це сюрприз? Вовоччина кімната — сюрприз?

— Кому сюрприз?

— Ви ж самі обіцяли, що мене чекає сюрприз.

— Ні, папуги й кімната — не сюрприз. Сюрприз — альбом.

А що в альбомі?

— Вовоччині ілюстрації до літературних творів. Точніше: портрети літературних героїнь. Тетяна Ларина, наприклад, Маша, котра була закохана в Дубровського, Оксана з «Гайдамаків», Туркиня з повісті «В неділю рано зілля копала», Шура Ясногорська з «Прапороносців».

Дід розгорнув на столі доволі важкі палітурки. Малюнки в альбомі були виконані олівцем. Жіночі обличчя світилися чимось мені дуже знайомим, а всі героїні виявилися майже на одне обличчя.

— Чому вони так подібні між собою?

— А ти нічого не помітила? Подивися уважно ще раз. Тобі намальовані дівчата подобаються?

— Дуже. Кожна — така вродлива! Справжня красуня!

— А чий портрет тобі подобається найбільше?

— Шури Ясногорської. Але, мені здається, її образ усе-таки псує військова форма. Такий чистий погляд і раптом — стара, запрана гімнастерка.

— У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура загинула, перев’язуючи поранених уже після проголошення Перемоги.

— Я читала.

— А ще яка героїня тобі імпонує?

— Маша, котра після церковного шлюбу категорично відмовилася від Дубровського, хоч у них любов була великою і взаємною.

— Чим же тобі портрет Маші подобається?

— У неї лоб високий. Напевно, дуже розумна. Й очі сумні. Мудрі люди чомусь часто бувають сумними.

— Нікого-нікого тобі ці портрети не нагадують?

— Нікого. Ніби.

Та це лише відмовки. Боже, яка я була неуважна раніше! Вовоччина парта — друга в середньому ряду, моя — третя у ряді скраю, між рядами — прохід. Та коли в кінці уроку передаємо зошити вчительці на перевірку, то, не встаючи з місця, можемо навіть торкнутися пальцями. Шім-Вішім, опитуючи Вовочку з місця, щоразу робила йому зауваження, що хлопець не на дошку дивиться, а у вікно! Яке там вікно! Піднявшись, Вовочка старався не обертатися до мене спиною, зумисно ставав упівоберта.

— У дзеркало ти коли останній раз дивилася? — вже вдруге запитує мене Вовоччин дідусь, не здогадуючись, як далеко від нього я залетіла своїми думками.

— Перепрошую, не почула. Вранці, коли збиралася до школи.

— Ходімо, подивимося ще раз.

Я відразу впізнала себе на Вовоччиних малюнках, але все-таки на них виглядала значно красивішою, ніж бачила себе щодня в люстрі, якоюсь — уточнила би сьогодні, бо тоді таких епітетів не знала, — більш одухотвореною, навіть неземною.

— Навіщо ти мене обманюєш? На всіх Вовоччиних малюнках — ти й тільки ти. То що це, питається в задачі, означає?

— Та ні, в альбомі — писані красуні, а я — так собі, звичайна старшокласниця, — відчайдушно пробую виплутатися я.

— Тому — звичайна, ба навіть, як тобі здається, не дуже й гарна, що ти дивишся у дзеркало на своє відображення — й шукаєш недоліків, оцінюєш себе прискіпливо, без любові. І тому себе справжньої упритул не бачиш. А от Вовочка…

У цю мить мелодійно задзвонив дверний дзвінок, дід поквапно згорнув альбом і поклав на верхню полицю:

— Щось він занадто швидко повернуся. Ти тільки, що без дозволу показував тобі Вовоччині малюнки, не признавайся. Хай це буде наша таємниця.

— Сюрприз.

— Та ні, тепер уже не сюрприз — таємниця. Тільки не насміхайся з Вовочки. Любов можна вбити лише сміхом. Застрелити реготом, насмішками, кепкуванням. Ні куль, ні отрути, ні кинджала любов не боїться. Але від сміху гине моментально.

Та, як з’ясувалося, то не онук повернувся, а прийшла Улита Сергіївна з собачкою Норкою. Моїй присутності Вовоччина бабуся дуже зраділа:

— Ета ти — та самая бойкая дєвчушка, што даже с Іґарьком-Баксьорам дралась? Смєлая! Толька какая же ти Золушка? Маленькая, худенькая! Тєбя мать савсєм не корміт, што лі? Ти — Дюймовачка. А Баксьор, вишь, какім аранґутанґам вирас, захаділ к нам как-та раз: в двері не памещаєтся! Не страшно било с такім драться?

— Тоді він ще не був таким здоровенним орангутангом, як зараз, — сміюся у відповідь, — а тільки товстою макакою!

— Но і таґда бил намноґа тебя сільнєє!

Вовоччин дід з легеньким докором каже бабусі, що послав онука за тортом, щоб пригостити гостю, бо не знайшлося на кухні жодних ласощів.

— Лєнка с Дімкай в Естонію уехалі, а я адна са всем хазяйствам не справляюсь. Вот, сабаку вигуляла! Норка! Уже пабежала к щєнкам! А лапи мить? Норка! Ещьо і тебя, Нікалай, ґорє ти майо лукаває, нада сабірать в дароґу! Вот, полную сумку всєво с базара прінєсла! — виправдовується Улита Сергіївна перед чоловіком. — І пальто твайо с хімчисткі, і сапаґі с рємонта!

— Да я би і сам забрал. Почему нє прєдупреділа?

— Сам, сам! Каждий день, как белка в калєсу — ні васкрєсєнья у тебя, ні праздніка! Сматрі, вада із чайника полнастью викіпєла. Ставь другую!

Згодом прибіг захеканий Вовочка. Від його вигляду мені відразу спали на думку слова Степана Руданського: «Ох, за мною через став аж сто вовків гналось!». Хлопець купив цілий торт: половину в кондитерській крамничці продавати не захотіли.

— Нічєво, друґую палавіну завернем харошенько і дадім дєвачке с сабой. Пусть уґастит сваіх домашніх! — вирішила проблему бабуся. — І нє атґаварівайся, Олєнька! Торт свєжий, хароший! Сина і нєвєсткі дома нєт і нє скора будут: в Таллінє конференція бальшая, медіцінскіє свєтила са всєво Саюза с’єхалісь — будут рєшать, как лечіть рак. Ну, і нашім маладим врачам тожє інтересно на таком мєропріятіі папрісутствавать. Дєдушка вєчєром в Маскву уєдет, а ми вдвайом с Вовкай сколька сладкава нє асілім! Жаль будєт, єслі такой торт іспортітся!

Я прекрасно розумію, що все це — тільки виправдання, але Вовоччина бабуся все одно зробить по-своєму — від торта мені не відкараскатися. До того ж яка вона вихована: про