Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Рита не мала жодного бажання опинитися серед юрми. Люди бачили, що вона пішла разом із Вонами, тож якби її зараз помітили, то неодмінно зупинили б, вимагаючи нових подробиць цієї історії. Рита ж не збиралася нікому розбовтувати про приватні справи Вонів, тому пробитися крізь натовп зацікавлених пияків виявилося завданням не з легких. Вона підняла комір свого пальта, намагаючись не звертати уваги на струмочки води, що одразу полилися їй на шию, втиснула голову в плечі й опустила очі. Тепер покладалася на свою швидкість і неуважність п'яної компанії, щоб пройти непоміченою.

Оскільки вона дивилась униз, то не помітила одного з фермерських робітників, що полегшувався просто в річку. Він повернувся, абияк застібнувшись, і Рита одразу наштовхнулася на нього. Він, звісно, був п'яний, та не настільки, щоб утратити рештки галантності. «Перепрошую, міс Сандей», — пробуркотів чоловік, перш ніж повернутися до інших гультяїв. Він був налаштований поговорити, і шанси прослизнути непоміченою танули на очах.

«Рито!» — почула вона і схилила голову перед невідворотним. «Рито!» — знову почула голос, низький і тривожний, проте збагнула, що він лунає не від столів, за якими гуляли пияки. Він лунав із боку ріки. Там стояв «Колодій», наполовину прихований за розлогими вербами. На палубі Донт махав їй рукою. Вона підійшла до драбини і подолала перші поперечини. Він простягнув їй руку, Рита вхопилася за неї і відчула, як її тягнуть і піднімають на борт.

У каюті був майже повний порядок — усі коробки, пляшечки і фотопластини прибрані. Єдине нагадування про бурхливу діяльність цього дня — папери на столі: Донт ретельно занотовував інформацію про всі проявлені пластини та надруковані знімки. Поряд із паперами стояла склянка з білим вином; Донт дістав другу, наповнив її й поставив перед Ритою.

Востаннє вони бачилися у натовпі, який зібрався, щоб подивитися на сцену між Вонами та Робіном Армстронгом. Там і розійшлися. Донт, побачивши, як висока жінка примусила натовп глядачів розійтися, вирушив за нею услід.

— Вам вдалося її наздогнати?

— Вона рухалася так стрімко, що я ледве за нею встигав. Я ж був обвішаний із усіх боків фотоприладдям.

Він жестом вказав на важку коробку, в якій зберігав запас пластин.

— Вона ні з ким не розмовляла. Ні на що не відволікалася. Одразу попрямувала до далекого поля, а коли підійшла до огорожі, там на неї вже хтось чекав у двоколці, запряженій поні. Вона залізла туди, і вони одразу рушили.

— Поїхали у її бордель у Бемптоні?

— Вочевидь, так. Чемніші люди назвали б його мебльованими кімнатами. Як на незаміжню жінку, яку виховували при монастирі, ви надто багато знаєте про такі місця.

— Донте, значну частину свого життя я мала справу з наслідками тих дій, що відбуваються між чоловіком і жінкою, і про які чемні люди зазвичай не говорять. Якби ви могли уявити бодай половину того, чим мені доводилося займатися, то зрозуміли б, що якесь там слово не здатне мене шокувати. Допомога дитині прийти у цей світ — надто кривава справа, щоб її фотографувати. Тож вам ніколи не доведеться це побачити. Але я постійно бачу таке.

Досі Рита і не торкнулася своєї склянки, але тепер узяла її й спорожнила одним ковтком. Примружила очі, й Донт помітив, що в неї набряклі та почервонілі повіки.

— Із вас вийшов би гарний батько, Генрі Донте. Точніше, з вас колись вийде гарний батько. Ви нічого не дізнаєтеся про кров. Вас відішлють подалі. Ви нічого не побачите і не почуєте. А коли дозволять повернутися, все вже приберуть. Ваша дружина буде блідою, а ви подумаєте, що це через утому. Ви й не дізнаєтеся, що її кров змили та злили у водостік. Економка відпере всі плями так ретельно, що простирадла врешті видаватимуться такими безневинними, наче хтось просто перевернув у ліжку чашку чаю якихось п'ять років тому. В кімнаті розкладуть гвоздику та помаранчеву цедру, тож ви не почуєте запаху заліза. Якщо поряд буде лікар, він порадить вам, як чоловік чоловікові, на деякий час утриматися від виконання шлюбних обов'язків, але подробиці опустить. Тож про розриви та шви вам теж буде невідомо. Ви нічого не знатимете про кров. Та ваша дружина знатиме. Якщо виживе. Але вам не розкаже.

Він знову наповнив її склянку. Вона випила.

Донт помовчав.

Тоді теж випив.

— Тепер знаю, — лагідно мовив відтак. — Ви мені розповіли.

— Налийте мені ще, будь ласка, — попросила Рита.

Замість того, щоб наповнити склянку, яку вона йому простягнула, він поставив її на стіл і взяв жінку за руку.

— То ось чому ви не маєте дітей? Чому ви не хочете мати дітей? Люба…

— Не треба!

Вона витягла з кишені носовичок і прочистила носа.

— Коли прийде час вашій дружині народжувати, покличте мене. Не забувайте — мене назвали на честь святої Маргарита, покровительки дітонародження. Я зроблю все якнайкраще для неї. І для дитини. І для вас.

Рита сама налила собі ще вина, але цього разу не вихилила його єдиним ковтком, а відпила трохи. Коли вона знову поглянула на нього, в її погляді вже не було люті. Рита опанувала себе.

— Гелена Вон вагітна, — повідомила вона.

— Ах! — знервовано вигукнув він. — Ах!

— Вона сказала приблизно те саме, теж охала.

— А вони… раді цьому?

— Чи раді? Навіть не знаю.

Вона насупила брови.

— Донте, що коїться? Що насправді сталося сьогодні по обіді?

У пошуках відповіді вона глянула на нього.

— Усе здається якимсь нереальним, — одказав він.

Вона кивнула.

— Місіс Івіс так дивно говорила. Ніби завченими словами.

— І вона навмисне говорила голосно, щоб усі чули.

— Робін Армстронг з'явився точнісінько в потрібний момент. Не раніше і не пізніше. Саме вчасно, щоб вона змогла схопити дівчинку й передати йому.

— Ви помітили, як місіс Івіс глянула на нього, коли він прийшов?

— Так. Наче саме на нього й чекала…

—.. 1 тепер, коли він нарешті тут, відчула полегшення…

— …І поглядом ніби сказала йому: «Саме вчасно»…

—.. Але зникла раніше, ніж комусь спало на думку звернути на це увагу.

— Це нагадувало виставу.

— Добре відрепетирувану.

— Сплановану заздалегідь. До найменшої деталі, включаючи транспорт для втечі.

— Після того, як ви побігли вслід за місіс Івіс, Робін Армстронг улаштував дуже емоційну виставу. Наче охоплений раптовою ніжністю, все повторював: «Еліс! О, Еліс!», але так тихо, щоб було чутно лише тим, хто стояв поблизу.

Донт замислився.

— Ви гадаєте, це теж було вдавано? Та якщо він говорив неголосно, а не волав, як місіс Івіс…