Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— Ви можете дати їй щось міцніше? Враховуючи її стан…

— Ні, — звела брови Рита. — Не можу.

Нарешті відвар узяв гору над надто збудженим розумом Гелени, і вона почала стишуватися. Та навіть потроху занурюючись у сон, жінка намагалася підвестися з ліжка. «Де?..» — бурмотіла вона, втупившись невідь куди здивованим поглядом, а ще: «Амелія…» Зрештою її голова опинилася на подушці, очі заплющились і з обличчя стерлися сліди негараздів цього дня.

— Піду скажу містерові Вону, що вона заснула, — промовила економка місіс Клер, але Рита затримала її на декілька хвилин питаннями про стан здоров'я місіс Вон останнім часом.

Коли Гелена прокинулася, її одразу охопили болісні спогади про те, що сталося напередодні, і мука та тривога анітрохи не зменшилися.

— Де вона? — стражденно ридала Гелена. — Де вона? Ентоні вже поїхав по неї? Я сама поїду. В кого вона? Де?

Її тіло було надто виснажене і не могло підтримати відчайдушні бажання її духу. Сил не вистачало навіть на те, щоб відкинути ковдри та підвестися без підтримки; а вже про те, щоб узяти човен і провеслувати до Келмскота або ж сісти на поїзд до Оксфорда й мови бути не могло.

Горе так вимордувало жінку, що вона подовгу мовчки лежала в ліжку, не рухаючись і дивлячись у стіну.

Під час одного такого затишшя Рита взяла її руку й спитала:

— Гелено, ви знаєте, що ви зараз при надії?

Погляд Гелени повільно сфокусувався на ній, у ньому читалося нерозуміння.

— Коли ми принесли вас додому й перевдягни у сорочку, я не могла не помітити, що ви знову набираєте вагу. А місіс Клер розповіла мені, що ви так об'їлися редискою, що вас аж знудило, і вона приготувала вам імбирний чай. Та знудило вас не через редиску, а через вагітність.

— Не може бути, — сказала Гелена, похитавши головою. — Коли Амелія зникла, у мене саме закінчилися місячні. Більше їх не було. Тож те, про що ви говорите, неможливо.

— Здатність зачати дитину формується не під час місячних, а за декілька тижнів до них. Якщо в цей період відбудеться запліднення, місячні так і не поновляться. Саме це й сталося з вами. Приблизно за пів року ви знову станете матір'ю.

Гелена зморгнула. Потрібен був певний час, щоб цю інформацію сприйняв її розбурханий стражданням мозок, але нарешті це сталося — вона стиха охнула і поклала руку собі на живіт. На її губах з'явилася слабка усмішка. Сльоза, що скотилася по щоці, була геть іншого ґатунку, ніж потоки сліз, якими вона нещодавно поливала подушку.

Раптом невеличка хмаринка набігла їй на чоло. Вона охнула вдруге, ніби нове знання щось прояснило у темних і потаємних закапелках її свідомості.

Після того Гелена заплющила очі й заснула глибоким природним сном.

Унизу, в півтемряві кабінету, стояв Вон і дивився у вікно. Він не запалив лампу. Не зняв верхній одяг. Здавалося, він навіть не рухався багато годин.

Коли Рита постукала й зайшла, Вон подивився на неї тьмяним поглядом людини, яка надто поглинена думками про минуле, щоб зважати на теперішні справи. «Так», — зронив він у відповідь на її звістку про те, що Гелена спить. «Ні», — така була реакція на запропонований снодійний відвар. «Так», — погодився він, коли Рита намагалася донести до нього, що Гелену варто вберігати від найменших потрясінь.

— Це надзвичайно важливо, — наполягала вона. — Особливо тепер, коли Гелена чекає дитину.

— Звісно, — мляво пробурмотів він, і Рита засумнівалася, чи чоловік узагалі почув новину. Вочевидь, Вон вважав розмову закінченою, бо знову повернувся до вікна і до обдумування того, що цілковито захопило його розум.

Рита вийшла з будинку в сад, пройшовши крізь двері з новими, вже нікому не потрібними замками, і попрямувала до ріки. Літній дощ бив її по плечах великими теплими краплинами, що, здавалося, важили вдвічі більше, ніж насправді. Настав вечір, але ще не стемніло; світло відбивалось у мокрому листі та в калюжах, створюючи ілюзію, ніби все навколо вкрите сріблом. По срібній поверхні ріки невтомно стукотіли молоточки крапель.

Рита відчула, що в горлі зібрався клубок. Вона так довго була поглинута медичними справами, геть забулася у вирі своїх обов'язків. Тепер, коли залишилася на самоті, до горла підступив смуток, і Рита дозволила сльозам намочити її обличчя разом із дощем.

Жодного разу не було так, щоб вона не приїхала до Баскот-Лоджа і не побачила дівчинку. Щоразу або гойдала її на колінах, або пускала разом із нею жабки по воді, або спостерігала за качками та лебедями і їхнім відображенням у воді. Коли її маленька ручка тягнулася до Рити, жінка намагалася переконати себе, що задоволення, яке вона отримує від дитячої довіри, — це дрібниця. Але коли побачила, як ота довготелеса баба з шилом замість носа забирає у Вонів дитя й передає його Робінові Армстронгу, той інстинкт, який примушував Гелену щоразу простягати руки до дівчинки, знайшов відгук і в її серці.

Шморгаючи носом як ніколи раніше, Рита намагалася опанувати себе.

— От ти дурна, — зверталася вона сама до себе. — Це ж зовсім на тебе не схоже.

Утім, ці дошкульні слова не спричинили жодного ефекту.

— Це ж не твоя дитина, — продовжила вона, але від цих слів розридалася ще дужче.

Спершись на стовбур дерева, Рита дала волю почуттям. Але навіть після десяти хвилин невпинного гіркого плачу її туга й не думала минати. Рита пригадала про втіху, яку дарував їй Господь у ті часи, коли вона ще вірила.

— Розумієш тепер, чому я більше не вірю в Тебе? — звернулася до небес. — Тому що в такі миті я завжди опиняюсь сама. Знаю, що це так.

Утім, жаліла вона себе недовго.

— Нічого доброго в цьому немає, — приструнчила себе. — Та що ж це зі мною?

Вона енергійно потерла очі, проклинаючи дощ такими барвистими фразами, які монахині навряд чи схвалили б, і продовжила свій шлях. Рита йшла так швидко, що незабаром у неї почалася задишка, та вже не від емоцій, а від браку повітря.

Що ближче вона була до «Лебедя», тим гучнішим ставав тамтешній галас. Фермерські наймити, гравійники та вирощувачі хріну перебували в радісному збудженні від святкувань посеред довгого трудового періоду, тож і понапивалися вщент. Довгий світловий день уможливив різноманітні надмірності, яким із задоволенням віддавались і завсідники, і випадкові гості. Попри дощ, деякі з них вийшли надвір. Мокрі як хлющ, вони жлуктили випивку, не помічаючи навіть, як у склянки падають краплини, що розбавляють алкоголь. Усі були