Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
8
Настав полудень. Ігор уважно мене вислухав, поставив три запитання й випив майже весь уміст кавника.
— Ти міг раніше зі мною поговорити.
— Я намагався. Але ж це непросто — прийти й вивалити власні проблеми, наче якийсь комівояжер. Думаєш, усе серйозно?
— Хтозна! Армія всюди однакова. Секрет. Навіть якщо це дрібниця. Наразі головне — попередити твого батька. Якщо зателефонувати в готель, поліція дізнається, що твій брат у Парижі. Треба шукати альтернативи.
— Через дядька Моріса.
— Надто ризиковано. Треба встигнути раніше за поліцію. Дай мені трохи часу. Я запитаю підказки в спеціаліста.
— Здається, я знаю хто це.
— Якщо знаєш — забудь.
Він вийшов з кухні та повернувся з пачкою банкнот, поклав її на стіл.
— Тут сімдесят тисяч франків[129].
— Сімсот франків, маєш на увазі?
— Ніяк не звикну до нових франків.
— Це багато. Я візьму триста. Цього має стати до татового повернення.
— Бери все. Невідомо, що там станеться. Якщо йому знадобляться гроші, ці будуть у пригоді.
— Сума велика, не знаю, чи зможу її віддати, а за тата ручатися не можу.
— Немає значення. Це всього лише гроші.
— Дякую, Ігоре, за все. Я цього ніколи не забуду.
— Тобі поталанило, Мішелю. Але я чиню це не задля тебе.
— Але й не задля брата — ти його не знаєш.
Ігор налив собі залишки кави, підвівся та заварив нової.
— Розумієш, коли десять років тому я залишав СРСР, від’їзд я не спланував. Тікати треба було дуже швидко. Я покинув дружину, дітей, роботу. Це було миттєве рішення. Або я негайно вшиваюсь, або розстріл. У мене нічого не було. Лише одна булочка. Мені пощастило. Дорогою я зустрів людину, що допомогла. Селянин, працівник карельського лісгоспу. Він бачив, що я втікач. Чоловік міг пристрелити мене на місці чи видати владі. Він показав, як пройти до Фінляндії попри прикордонників. Дав мені сухарів і сушених оселедців. Я схотів подякувати й поцікавився його іменем. Він відповів, що мені воно ні до чого і якби він міг, то пішов би зі мною, попросив лише не забувати тих, хто залишився там.
— Ти ніколи не розповідав про сім’ю.
— Ні я, ані хтось інший. Ми думаємо про них щодня, щогодини. Жодної надії побачити їх знову. Це нездійсненно й небезпечно. Ми нічого не говоримо. Вони назавжди в наших думках. Не буває й миті, щоб я не думав, що зараз роблять дружина чи діти. Знаю, вони теж про мене думають. І це нестерпно.
Він замовк, потупив очі.
— Бери гроші й дай мені спокій. Зв’яжемось через «Бальто».
Без пояснювальної записки в ліцеї можна було навіть не з’являтися. Я все думав, що б такого наплести Шерлокові для виправдування невиправдовуваного. Без татової записки знадобиться нестандартне пояснення чи лікарняна довідка. Обидві речі неможливі. Уже від завтра доведеться підстерігати пошту, щоб перехопити листа з ліцею. Я пішов до «Бальто». Чекав у своєму кутку. Мені все не вдавалось зосередитися на «Серцедері». Близько третьої прийшов Ігор.
— Не хвилюйся. Я знаю, як діяти.
— Як?
Він дістав із кишені куртки аркуш, з обох боків списаний дрібним почерком.
— Я все записав. Ходімо, спробуємо.
Ми попрямували до пошти на авеню Генерала Леклерка. Ігор дав телефоністці алжирський номер. Зв’язок установили за чверть години.
— Готель «Алетті», доброго дня.
— Я б хотів почути мосьє Маріні, будь ласка.
— Він вийшов. Ключ на дошці.
— Знаєте, коли він повернеться?
— Мосьє нам нічого не сказав. Та він часто обідає в ресторані Адміралтейства.
— Це далеко від вас?
— У кілометрі.
— Щиро дякую. Я перетелефоную.
Ігор поклав слухавку.
— Ти міг би взяти номер того ресторану.
— Виключено. У мене телефон одного бару в п’яти хвилинах від готелю. Він має піти саме туди. Поліція не встигне поставити прослуховування.
Ми дзвонили що двадцять хвилин. Телефоністка вивчила номер напам’ять, а портьє готелю обмежувався вже стандартним «Мені шкода, мосьє досі не повернувся». Ми тривожно спостерігали, як біжить час. Ігор мав забирати своє таксі. На шосту в мене була призначена зустріч із Франком, ще й треба було повернутися до маминого приходу. П’ятнадцять по п’ятій, чергова спроба.
— Він повернувся. Чекайте на лінії, передаю слухавку.
Ми трохи зачекали. Зі слухавки почувся татів голос:
— Поль Маріні, слухаю.
— Мосьє Маріні, я друг. У мене для вас інформація.
— Хто ви?
— Зі мною людина, яка супроводжувала вас у день зачислення вашого сина Франка. Ви спізнилися через поломку DS. Поверталися пішки, тоді була справжня злива. Розумієте, про кого я?
— Так. Чого ви хочете?
— Вам слід негайно піти у «Ґран-кафе». Це займе хвилин десять. Там і поговоримо. Гаразд?
— Я там буду.
Ігор повісив слухавку і дав телефоністці номер «Ґран-кафе» в Алжирі. З невідомих причин додзвонитися було неможливо. Перевантаження ліній. Або диверсія. Справи кепські. Не варто хвилюватися, таке за день траплялось разів двадцять.
Час спливав, напруження зростало. За двадцять шоста. Я розумів, що незабаром доведеться покинути Ігоря наодинці, так і не почувши батька.
— Нічого страшного, — сказав Ігор. — Якщо за десять хвилин однаково не вийде, біжи до брата і передай йому гроші. Зараз це головне. А з батьком я сам поговорю. Залишається сподіватися, він дочекається.
Якийсь пенсіонер зчинив галас, бо ми монополізували віконце. Він чекав доступу до телефоністки.
— Лінії зайняті.
— Мені треба зателефонувати в Ам’єн.
— Чекайте на вашу чергу, мосьє, — упевнено відповів Ігор. — Трохи терпіння.
— Ігорю, можу я тебе ще про щось попросити?
— Якщо це законно, давай.
— Стосовно ліцею. Я прогуляв день і в мене немає виправдання. Якщо я дозволю собі таке, мене виженуть.
— На мене не розраховуй, я не підроблятиму підпис твого батька.
— Якщо я зіграю з Шерлоком у відкриту? Прийду в його кабінет. Скажу правду: «Так от, Франк біженець, дезертир. Він звернувся до мене по допомогу. Я не міг його кинути». Він його знає і поважає. Головний наглядач має зрозуміти. Чи не так?
— З таким самим успіхом можеш одразу піти в поліцію. На цій землі існує один основоположний принцип виживання. Якби ти жив по той бік, він був би пригвинчений глибоко у твоїй голові: ніколи не довіряй! Нікому! Чуєш мене? Це смертоносна
