Буллет-парк - Джон Чівер
Здавалось, я одержав те, чого хотів: вона підтвердила, що в цьому будинку було не все гаразд. Але чому так схвилювало бажання цього сердеги бачити свою дочку щасливо одруженою? Мені здавалось, я бачу, як він і його дружина стоять у вестибюлі й любуються новими сходами. На підлозі грається їхня Долорес, а вони стоять, обнявшись, посміхаються, дивляться у вікно, і їм ввижається радість, багатство й безмежне щастя. Але куди все це поділося?
Вранці наступного дня роздощилось. Куховарка раптом заявила, що в неї у Нью-Йорку вмирає сестра й вона мусить їхати додому. Я був певний, що вона бреше, але відвіз її на аеродром і з байдужим виглядом повернувся додому. Мені вже не подобалось це місце. Я знайшов десь пластмасові шахи і спробував навчити сина грати, та навчання скінчилося новою сваркою. Менші діти лежали в ліжках, читаючи комікси. Все це мене дратувало, і я вирішив, що для сім'ї буде краще, коли я на день чи два повернусь до Нью-Йорка. Жінці сказав про якісь невідкладні справи, і вона відвезла мене наступного ранку в аеропорт. Як приємно відчути себе в повітрі й покинути надокучливий Бродмер! У Нью-Йорку мучила спека, як завжди посеред літа. Я попрацював у своєму службовому кабінеті, потім зайшов у бар неподалік від Центрального вокзалу. Через кілька хвилин туди зайшов і Грінвуд. Від його романтичного вигляду мало що залишилось, але я впізнав його за фотографією, яку знайшов у комоді. Він замовив мартіні й склянку води, та випив усю воду, наче тільки заради цього сюди й прийшов.
З першого ж погляду бачиш, що він один з тих трударів, які наче привиди тиняються по Манхеттену, мріючи про кращі заробітки в Мадріді, Дубліні чи Клівленді. Волосся гладенько зачесане, щоки так і пашіли, немовби після бейсбола або азартної гри на іподромі. Але з того, як тремтіли руки, легко можна було здогадатися, що його щоки червоні від алкоголю. Він поговорив трохи з барменом. А потім бармен пішов до каси, залишивши містера Грінвуда одного. Давно вже відійшли всі поїзди-експреси, а цих привидів ставало в барі все більше й більше. Один бог знає, звідки вони приходять і куди діваються, всі ці добре одягнені й наче всім задоволені бездомні люди, які хоч і дуже схожі один на одного, проте ніколи не розмовляють між собою. Всі вони мають дома пляшку, сховану за томом, вибраним літературною гільдією, а в піаніно — ще одну. Я навіть подумав, чи не познайомитися мені з містером Грінвудом, але вирішив цього не робити: я ж бо відняв у нього його улюблений будинок! Важко вгадати все, що з ним сталося, але я приблизно уявляв собі його життя. Батько помер або залишив родину, коли Грінвуд був ще дитиною. Про відсутність батька легко здогадатися по тих слідах, які карбує життя на обличчі сироти. Його виховували мати й тітка, потім він закінчив якийсь вищий комерційний заклад. Під час війни служив інтендантом. А коли вона скінчилась, залишився без нічого. Втратив буквально все — дочку, будинок, кохання дружини, інтерес до роботи. Але ні одна з тих втрат не могла пояснити стан розгубленості й болю, в якому він опинився. Головної причини не розумів ні він, ні я. Може, саме тому привокзальні бари і здаються нам такими таємничими?
— Ох, розумнику,— озвався він раптом до бармена.— Чи не можеш, любий, вибрати хвилинку, щоб обслужити клієнта?
Це була перша неприємна нотка, за якою, я був певний, підуть інші, все гірші й гірші. Він зробиться гидким. Всі ці привиди однакові — худі чи гладкі, сумні чи веселі, молоді чи старі. Кінчають вони тим, що йдуть додому, лають швейцара за неввічливість, кривдять жінку за неекономність, вичитують своїм дітям, хоч ті й не звертають на це уваги, за погану поведінку, а потім, не роздягаючись, лягають спати у вітальні. Але зараз мене хвилювало не це — я уявляв собі містера Грінвуда, як він стоїть у новозбудованім холі й радіє з того, що колись тут, на сходах, стоятиме його дочка у вінчальній фаті й кидатиме гостям квіти. Дивно! Ми з ним не розмовляли, я його не знав, не знав і його турбот, але відчував їх так, що мені було боляче в самотності. І я провів ніч з однією секретаркою, яка працювала в нашій конторі.
Вранці сів у літак і повернувся до моря. Там ще й зараз ішов дощ, а на кухні дружина чистила каструлі. У мене від випивки боліла голова, я почував себе винним, брудним, нечистим. Я подумав, що мені буде краще, коли скупаюсь у морі, і спитав у дружини, де мої труси.
— Та десь тут же,— відповіла вона сердито.— Весь час валялися під ногами. Ти залишив їх на килимі в спальні, а я повісила у ванній.
— Там їх немає, — сказав я.
— Ну, десь же вони є,— повторила дружина.— Подивися на столі, за яким обідаємо.
— Агов! — гукнув я.— Не розумію, чому ти говориш про мої труси так, наче вони шастають по всьому будинку, п'ють віскі, смердять і розповідають непристойні анекдоти при жінках. Я ж питаю в тебе всього-на-всього про невинні труси! А крім того, я не знаю, де мої носовики.
— Втрися паперовими,— порадила вона.
— Не хочу! — вигукнув я. Мабуть, дуже підвищив голос, бо почув, що місіс Уайтсайд покликала в хату Мері-Лі, грюкнувши вікном.
— О, господи, як ти мені набрид сьогодні,— сказала дружина.
— А ти мені бридка вже шість років,— відповів я, узяв таксі, поїхав у аеропорт і вечірнім літаком повернувся в Нью-Йорк. Ми одружилися дванадцять років тому, а до того жили два роки нерозписані. Але від того дня я вже ніколи її не бачив.
Я пишу все це в іншому будинку на березі моря. У мене інша дружина. Я сиджу в кріслі, ні про що не думаючи, не відчуваючи натхнення. Від оббивки крісла тхне пліснявою. Переді мною попільниця, вкрадена в римському готелі «Ельсінор». На стінках склянки, з якої я п'ю віскі, помітні сліди киселю. Одну з ніжок столу, за яким пишу, зроблено з іншого дерева. Лампа ледь блимає. Моя дружина Магда фарбує собі волосся. Вона завжди фарбує його в рудий колір. Надворі туман. Ми живемо біля протоки, в якій повно бакенів, і кожної неділі, як і скрізь, де живуть набожні люди, тут без
