Вірнопідданий - Генріх Манн

— П’ятдесят тисяч! Чи ви з глузду з’їхали? І я маю це слухати! Коли у мене в банку в найпевніших паперах лежать чистих триста п’ятдесят тисяч! П’ятдесят тисяч! Та я до суду запізву того, хто оповідає про мене такі ганебні речі! — На очах у неї були сльози; Дідеріх, затинаючись, попросив пробачення. — Ах, облиште… — І Густа піднесла до очей хусточку. — Вольфганг добре знає, на що він може розраховувати. Але ви самі, ви повірили цій брехні! Тому ви й поводилися так нахабно! — скрикнула вона. Рожеві подушечки на її обличчі тремтіли від гніву, а маленький кирпатий ніс зовсім побілів.

Дідеріх набрався духу.

— Це доводить, що я вас уподобав і без грошей, — багатозначно сказав він.

Густа кусала губи.

— Хто його знає, — сказала вона, дивлячись на нього спідлоба, сердито і непевно. — Для таких людей, як ви, п’ятдесят тисяч теж гроші.

Він узяв за доречне помовчати. Вона вийняла із своєї золотої торбинки пудреницю і сіла.

— Дивіться, я через вас просто на себе не схожа! — Але вона вже знову сміялася. — Може, ви ще не все показали мені на вашій так званій фабриці?

Він поважно кивнув головою.

— Знаєте, на чому ви сидите?

— Авжеж, на лантуху з ганчір’ям!

— Але на якому! В цьому кутку, за мішками, я застукав якось робітника з дівчиною, коли вони… Ну, ви розумієте… Звичайно, обоє вилетіли з фабрики, а увечері, так, того самого вечора… — він підняв пузвеликого пальця, в очах його майнув святобливий дрож, — хлопець був застрелений, а дівчина збожеволіла.

Густа схопилася.

— Так це?.. Ах, боже мій, це й був той робітник, який подражнив вартового?.. Значить, за цими мішками вони?..

Її очі бігали по мішках, начебто шукаючи на них слідів крові. Вона наблизилася до Дідеріха. Раптом вони глянули одне одному в очі; в розширених зіницях був той самий небезпечний дрож — чи то блуду, чи то містичного жаху. Вони шумно дихали одне одному в обличчя. Густа на секунду заплющила очі; і відразу вони обоє гепнулися на мішки, сплелися в клубок, впали на підлогу і покотилися по темному приміщенню; борсаючись, вони сопіли і часто дихали, як потопаючі.

Густа перша вибралася з темряви. Ногою, за яку він хотів затримати її, вона вдарила його в обличчя і вискочила з цеху, аж загриміло. Дідеріх теж сяк-так виліз слідом за нею, і вони стояли одне проти одного і відсапувалися. Густині груди, Дідеріхів живіт ходили ходором. До неї першої повернувся дар мови.

— Це ви з якоюсь іншою спробуйте! І як я тільки дозволила? — І ще з більшим роздратуванням: — Я ж вам сказала, що у мене триста п’ятдесят тисяч! — Дідеріх зробив рух рукою, щоб пояснити, що визнає свою помилку, але Густа скрикнула: — А який у мене вигляд! Невже так я піду по місту? — Він знову злякався і безпорадно засміявся. Вона тупнула ногою. — Невже у вас щітки нема? — Він слухняно рушив до дверей; Густа крикнула йому вслід: — Глядіть, щоб ваші сестри нічого не помітили! Бо завтра про мене говоритиме все місто! — Але він пішов тільки до контори. Коли він повернувся, Густа знову сиділа на лантуху, затуливши обличчя руками, і крізь її милі товсті пальчики текли сльози. Дідеріх постояв, послухав, як вона плаче, і раптом заплакав сам. Він дбайливо, ніби втішаючи, зчищав з неї порох.

— Нічого ж не сталося, — повторював він.

Густа підвелася.

— Цього ще бракувало, — і вона зміряла його іронічним поглядом.

Тоді і Дідеріх набрався духу.

— Вашому нареченому, гадаю, про це не треба знати, — зауважив він.

А Густа:

— А хоч би навіть і дізнався, — і закусила при цьому губу.

Вражений цією відповіддю, він далі мовчки чистив щіткою спершу Густу, потім себе, тимчасом як вона обсмикувала на собі плаття.

— Ну, ходімо! — сказала вона. — На паперову фабрику мене тепер не скоро заманять.

— Хто зна, — сказав він. — Що ви кохаєте свого Бука — в це я вже більше не вірю.

— Ні, кохаю! — поквапливо вигукнула Густа. І відразу ж запитала: — А це що таке?

Дідеріх пояснив:

— Це промивальний шаплик, жолобами проганяється ганчір’я; гудзики і таке інше лишається, як бачите. Робітники, звичайно, знову не прибрали.

Вона кінчиком парасолі покопирсала в купі; він додав:

— За рік у нас назбирується кілька мішків покидьків.

— А це що? — запитала Густа, швидко схопивши щось блискуче.

Дідеріх широко розплющив очі.

— Діамантова пшінка! — Вона підняла її до світла. — І навіть справжня! Якщо ви часто знаходите такі речі, то ваше підприємство не таке вже невигідне!

— Доведеться її віддати! — нерішуче сказав Дідеріх.

Вона засміялася.

— А кому? Адже покидьки належать вам.

Він теж засміявся.

— Але не діаманти. Ми дізнаємося, хто приставив цю партію.

Густа подивилася на нього спідлоба.

— А ви великий дурень! — сказала вона.

Він відповів переконано:

— Ні! Я просто чесна людина.

На це вона тільки знизала плечима, а потім скинула рукавичку і приклала діамантову шпінку до мізинця.

— Її треба вставити в перстень! — вигукнула вона, наче пройнята раптовою думкою, поринула в споглядання своєї руки і зітхнула: — Ну, хай її знайде хто інший! — і несподівано кинула шпінку назад до ганчір’я.

— Ви збожеволіли! — Дідеріх нахилився і, не зразу побачивши діамант, сопучи опустився навколішки, поквапливо розкидав ганчір’я. — Ну, дякувати богові! — Він простяг їй діамант, але Густа не