Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі
Радісні несподіванки
Рано-вранці Вуй вийшов на подвір’я та почав розглядатися навколо, щоб, як завжди, визначити: який видасться день. Скелясті шпилі гір стали золотисто-червоними, подув свіжий вітерець і заколихав туди-сюди віти на ялинах, ось-ось мало вже виглянути з-за гір ясне сонечко.
Старий постояв, задумливо спостерігаючи, як після скелястих шпичаків почали відливати золотом зелені пагорби, а за ними тихо щезали тіні в далекій долині, звільняючи місце ще рожевому сонячному промінню. Вершини та низини починають золотіти і з-за гір виглядає сонечко.
Дідусь виштовхав інвалідного возика з шопи, готуючи його до подорожі. Після цього зайшов до хати, щоб повідомити дітям, який гарний ранок надворі, і що їм пора вставати та збиратися.
Саме тоді до обійстя підійшов Петрусь. Кози в отарі не йшли, як завше, навколо нього. Перелякані тварини злякано шугали мимо і, зібравшись по двоє-троє, бігли, оточивши пастушка широким колом: Петрусь був страшенно розлючений, він несамовито розмахував навсібіч прутом, бо в своїй злості дійшов до найвищої шкали. Вже кілька тижнів поспіль Гайді не ходила з ним на пасовисько. Кожного ранку, як він приходив, на подвір’ї стояв інвалідний возик із незнайомкою, і Гайді від неї не відходила ні на крок. А ввечері під ялинами знову ж таки стояло те крісло з незнайомкою, а Гайді — поряд! За все літо дівчинка так ні разу й не піднялася на пасовисько. А ось тепер хоче туди йти, але не з ним, а з чужою в кріслі, й знову буде тільки з нею. Так принаймні передбачав пастушок, і саме це розбудило в ньому такий гнів. Хлопчик побачив інвалідне крісло, що гордовито стояло посеред подвір’я і дратувало його до нестями. Петрусь вбачав у ньому найлютішого ворога, що віддавна так його мучить і ще й сьогодні цілий день це робитиме. Пастушок розгледівся довкола: кругом тиша, жодної живої душі ніде не видно. Він, як несамовитий, кинувся до возика і попхав його з такою силою, що той не покотився, а полетів униз, набираючи все більшої швидкості, зрештою перевернувся раз, удруге, підлетів над горбком, гримнув із розмаху об землю та, перевертаючись догори дригом, загримів об землю назустріч своїй погибелі. Від возика відпадали різні частини, підніжки, спинка, шматки м’якої оббивки, все це високо підлітало догори, крутилося в повітрі та розліталося навсібіч. Петрусь зі страшенним задоволенням спостерігав за загибеллю возика. На радощах підстрибував, голосно сміявся, тупотів та вистрибував по колу. Він зиркав на переможеного ворога й аж нетямився від задоволення. Хлопець уявляв наслідки свого вчинку: «Чужачка мусить ступитися звідси, — думав утішно, — бо тепер їй нема на чому сидіти чи їздити. Гайді залишиться сама й буде ходити зі мною на пасовисько. Цілий день удвох: з ранку до вечора. Все буде як і раніше».
Але про те, що може статися після цієї злої справи, Петрусь навіть не уявляв.
Немов на крилах, піднімався він у гори. Не спинявся до тих пір, доки не добіг до великого куща ожини, за яким зачаївся. Там Вуй не міг його бачити, а хлопчині було дуже добре видно схил полонини. Якщо б старий вийшов з хати, Петрусь за мить сховався б за кущем.
Ось з хатини вистрибнула Гайді й кинулася до шопи. За нею вийшов дідусь із Кларою на руках. Ось двері шопи розчахнуті навстіж, а широкі дошки вийняті зі своїх місць і відставлені набік. Тепер у шопі світло й усе видно, але Гайді спантеличено бігає туди-сюди, шукає за рогом споруди, та даремно. Ось підійшов дідусь.
— А то що таке? Гайді, ти відкотила крісло?
— Та я сама його всюди шукаю і ніяк не можу знайти! Дідусю, ти ж казав, що воно стоїть біля дверей шопи. Та де ж воно?! — здивовано роззиралася дівчинка.
Тим часом здійнявся рвучкий вітер, грюкнув дверима шопи, щосили вдаривши ними об стіну.
— Дідусю, то вітер зробив! — вигукнула Гайді, зблиснувши від здогадки очима. — Ой лишенько, якщо возик скотився аж до Дьорфлі, його ж так довго треба буде піднімати! Занадто довго, ми не зможемо сьогодні піднятися на пасовисько!
— Якщо возик скотився, то його вже цілим не підняти, хіба частинами, на які він розпався, — зауважив старий, завернувши за ріг і глянувши на схил гори.
— Дивина та й годі, — він ніяк не міг уявити, щоб крісло могло саме по собі, навіть якщо його вітер і підштовхнув, завернути за шопу й покотитися з гори.
— Ой так жаль, так жаль! Ми не зможемо сьогодні нікуди піти, ми ніколи не зможемо кудись піти, — розплакалася Клара, — тепер, як не маю крісла, буду змушена повертатися додому.
Гайді з надією глянула на Вуя:
— Дідусю! Ти можеш щось змайструвати, щоб Клара не мусила їхати додому?
— Поки що, як запланували, йдемо на пасовисько, а там подивимося, як тій біді зарадити, — відповів той, і діти бурхливо виявили свою радість.
Дідусь пішов у хатину й виніс звідти більшу частину хусток, що привезла Клара з собою. Розстелив їх на сонячному місці та посадив на них Клару. Після цього приніс дітям на сніданок молока, а кіз вивів із кошари.
— І чого його так довго нема, — пробурчав, бо голосного посвисту пастушка ще й досі не було чути.
Тепер дідусь посадив Клару на згин однієї руки, бо хустки перекинув через другу.
