Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Очі знову несподівано зустрілися з початком некролога: «Нова несподівана смерть. Умер…» Чорт віть що, яка нісенітниця! І як це могло статися? Піду до Савенка розпитаюся.
Савенко був мій товариш, – ми колись служили в одній канцелярії, тільки що він згодом перейшов на ліпшу посаду до земства, а я лишився там, де й був. Він завідував господарським бюро, що мало продавати селянам усяке добре насіння та деяке хліборобське знаряддя, мав там собі й квартиру і небагато роботи, – жити добре було. Я любив його за веселу, жваву, хоч і легковажну й легкодумну вдачу, і як жив у городі, то ми часто бачились і один одному ставали в пригоді.
Дак ото ж піду зараз до його. А втім… Зараз же можу зустріти в бюро людей, а раз – що при людях не хочу з їм про це говорити, а друге – я ж умер, то можу такого дурня з самого себе зробити серед зовсім чужих людей, що й годі! Піду ліпше ввечері, як споночіє і як Савенко сам буде. А поки буду мертвий. Це у всякому разі цікаво, хоча й не визволяє від почування, цілком суперечного такому становищу, також і становищу моєї кишені: почування, що я хочу їсти. Витяг калиточку[269], порахував, скільки мені треба буде на білет до В. і таке інше, і виразно побачив, що мій голод має право виявлятися тільки на двадцять копійок. З їми пішов до дешевої їдальні, звідти до великого міського саду. Там заліз у гущавину й читав до вечора…
II
По вулицях уже скрізь посвітилися ліхтарі, як я зайшов у двір господарського земського бюро. Двері до Савенкової квартири були незамкнені, і я ввійшов у темний передпокій, нікого не стрівши.
– Хто там? – озвався Савенко з своєї світлиці.
– Я.
– Хто – я?
Чую, як він устає, йде. Ввіходить, держачи в руках свічник із свічкою, саме тоді, як я у темному кутку скидаю з себе пальто.
– Ти сам? – питаюся.
– Сам, – одповідає він, – але ж…
Чути щось непевне у його в голосі. Піднімає вгору свічку, силкується дужче мене освітити.
Я виступаю з темряви і простягаю до його руку.
– Але ж, – одказую, – здоров!
Якби ви бачили, як він зблід, як затремтіло в його це чисте виголене підборіддя, як він подався назад!.. Як широко-широко глянули його злякані очі, а рука з свічкою так трусилася, що світло аж ходором ходило.
– Чого ж ти не хочеш зо мною здоровкатися?
Він роззявляє рота, хоче щось сказати, але чути тільки, як цокотять йому зуби. Врешті вихоплюється йому з уст якийсь згук, щось от як: ва-ва-ва-ва…
Так бояться люди смерті, так бояться того, що зв’язує цей світ з тим – невідомим нікому світом!..
Чого ж він тремтить? Він, раціоналіст, що не вірить ні в яке тогосвітнє життя!
Але мені стає його жалко.
– Дурню! – кажу. – Невже ти думаєш, що я справді вмер? Хіба брехливі некрологи мають силу вбивати хоч би й хвору людину?
Я хапаю його за руку. Він силкується вирвати її в мене, але я не пускаю.
– Я не мрець холодний, – дивись, які теплі в мене руки! Чого ти сахаєшся мене?
Потроху він очунює, починає розуміти. Ми йдемо до його в хату, сідаємо. Його чепурне, з тонкими рисами, обличчя ще нервово-неспокійне, а біла викохана рука з довгими пальцями ще тремтить ледве помітно, закручуючи русяві м’які вуса.
– Розкажи ж мені врешті, як це сталося? – каже він.
– Що?
– Та що ти… що тебе…
– Що мене на той світ ординовано? Але ж про це більш ви, ніж я, мусите знати, бо я був не на тому світі, а тільки на селі і сьогодні звідти приїхав. Розказуй ліпше ти, як це все сталося!
Він починає розказувати, і виходить дуже просто й дуже незрозуміло. У «Щоденному слові» прочитав він мій некролог. Уражений кинувся до редакції і звідти довідався, що некролога прислав Семен Лучківський, наш знайомий, просто з свого хутора, де він завсігди жив улітку. Савенко зараз же до його написав, але відповіді досі немає. Чи Лучківський вигадав такий недотепний жарт, щоб піддурити людей, чи його самого одурено, – Савенко не знав.
Враз він ударив себе по голові.
– Чого ти?
– Якби ти знав, що в мене має сьогодні бути!..
І зареготався. Я ще ніколи не бачив, щоб він так реготався, – так і заливається! Упав на канапу, та аж качається, аж криком кричить.
– Чи ти, – кажу, – не здурів?
– Ой!.. Ой!.. Ой!.. – репетує, – ха-ха-ха!.. І ти здурієш… як я тобі… ха-ха-ха!.. щось скажу!..
– Кажи!
Де там! Регоче й регоче, – слова не вимовить.
– Чи ти панночка з істериками? Годі!
Удовольнившися врешті з реготу, тільки сльози втирає та каже:
– А чи ти знаєш, що в мене сьогодні вечір з гостями?
– Ну, то що?
– І знаєш, через що той вечір?
– Де ж би я знав, коли я лежав у труні мертвий!
Підвівся, став, зняв руку вгору і проказав пишно:
– Сьогодні в мене літературні поминки по Євгенові Сагайдачному, нашому поетові, поминки з рефератами, співами, декламаціями і відповідною до випадку, дуже доброю товариською вечерею, по три карбованці з особи.
– Савенку, ти не дуриш?
– Бодай би я старим «філом» довіку лишився, коли брешу!
Страшенно божиться!
– Стривай, – кажу, – не занапащай своєї душі, – я вірю!
Почав він розказувати, хто буде, що, як…
– А що, – каже, – лепсько?
– Чудово! – відказую.
– Мусиш дякувати землякам, що хоч вони за твоє літературне життя й не дбали, дак дуже щиро дбають за твій літературний похорон. Тризна[270] буде пишна: за вина й за горілки дбає Папущенко, – то ж знавець!
– Та невже й цей буде?
– Не турбуйся: він рефератів не читає, навіть чужих не слухає… але ж хіба може бути вечеря без Папушенка, а український патріотичний збір без вечері?.. Ох, і це все мусить загинути, бо ти ожив!.. А втім… – спинився він, – знаєш? У мене єсть ідея!
– Яка?
– Пишна і оригінальна! Сила нечуваних вражаючих ефектів!
– Кажи!
– Ні, спершу ти повинен подати мені слово, що пристанеш до мого заміру і зробиш, що я скажу. Не страхайся: тобі нічого не треба буде чинити, тільки сидіти й слухати. Можеш ти це?
– Можу, аби не занадто дурне слухати.
– Уже яке буде!.. Ти мусиш бути на своєму літературному похороні.
– Як то?
– Да так! Вечір відбудеться в
