Пурпурові вітрила - Олександр Грін

Стемніло; сад зник і стояв там, у темній самоті, так близько від нас. Ми сиділи перед будинком, коли світло вікна осяяло Діка, нашого мажордома, мастака на всячину. За ним йшов, удивляючись і посміхаючись, високий чоловік у дорожньому костюмі. На його засмагле, неясно знайоме обличчя впало світло, і він сказав:

— «Та, що біжить по хвилях»!

— Філатр! — вигукнув я, підскакуючи і встаючи. — Я знав, що ми неодмінно зустрінемося! Я спустив вас з ока слідом за трьома місяцями листування, коли ви поїхали, як мені говорили, — чи то в Салер, чи то в Дібль. Я сам бігав світами два роки. Як ви нас знайшли?

Ми увійшли в будинок, і Філатр розповів нам свою історію. Дезі спочатку мовчала і дивувалась, але, почавши посміхатися, швидко відійшла, взявшись, своїм звичаєм, доказувати за Філатра, якщо той зупинявся. При цьому вона зверталася до мене, пояснюючи дуже розсудливо і майже завжди не до ладу, як те чи те відбувалося, — певна ознака, що вона слухає дуже уважно.

З’ясувалося, що Філатра призначили в колонію прокажених, миль за двісті від Леге, вгору за течією Тавасси, куди він і вирушив з дружиною незабаром після мого від’їзду до Європи. Ми розминулися на кілька днів всього.

— Слід знайшовся, — сказав Філатр, — я говорю про те, що має вас зацікавити більше, ніж «Марія Целеста», про яку розповідали ви на «Нирку». Це…

— «Та, що біжить по хвилях»! — швидко підігнала його плавну мову Дезі і, спалахнувши від вірності свого здогаду, сіла в спокійній позі, що мала сказати всім: «Мені тільки це і треба було сказати, а відтак я мовчу».

— Ви маєте рацію. Я згадав «Марію Целесту». Дорогий Гарвею, ми пливли на паровому катері в затоку — вирушивши на полювання, я і два службовці біологічної станції з Оро. Ніч застала нас у скелястому рукаві, праворуч од острова Капарол, і ми швидко пройшли це місце, щоб зупинитися біля лісу, де вранці матроси мали назбирати дров. Повернувши, катер увігнався в шар плавучого деревного сміття. У тому місці були сотні невеликих острівців, і маневри катера по звивинах вільної води вивели нас на спокійну круглу заводь, стиснену високими і розлогами кронами. Боячись загубити дорогу, тобто, вірніше, подовжити її за рахунок непевного блукання по цьому лабіринту, шкіпер увів катер у стрілу води між величезних брил, де ми і переночували. Я спав не в каюті, а на палубі і прокинувся рано, хоча вже розвиднілося.

Не сон побачив я, оглянувши замкнуте коло затоки, а справжнісінький вітрильник, який стояв за два кабельтових[30] від мене, майже біля самих дерев, які здіймалися понад його щогли. Другий корабель, перекинутий, відбивався на глибині.

Розбурханий так, наче мене, сонного, кинули з ліжка у воду, я виліз на камінь і, зіскочивши, зайшов берегом до корабля з корми, розірвавши на шматки куртку: так густо поплелися скрізь ліани круг стовбурів. Я не помилився. Це була «Та, що біжить по хвилях», судно, покинуте екіпажем, віддане на волю води, вітру й самотності. На реях не було вітрил. На мій крик ніхто не з’явився. Шлюпка, повна до половини води, лежала на боці, край урвища. Я підняв заіржавілу порожню бляшанку, вичерпав воду і, що весла лежали поруч, то я, досягши судна, піднявся на палубу по якірному тросу, з корми.

З усього випливало, що корабель опинився тут понад рік тому. Палуба проросла травою; біля бортів намело листя і гілляччя. Реями, обвивши їх, спускалися ліани, стебла яких, всіяні квітами, розгойдувалися, наче клапті снастей. Я зійшов всередину і здригнувся, бо маленька змія, єдино оживляючи салон, виказала ознаки свого химерного і красиво-зловісного життя, ковзнувши килимом за ріг коридору. Потім шаснула миша. Я зайшов у вашу каюту, де серед безладу, розбитого посуду і розкиданих на підлозі ганчірок, відкрив купу величезних жуків брудного зеленого кольору, які розповзалися навсібіч.

Всередині панувала задуха — моральна задуха, немов мене поховали тут, зарахувавши до жуків. Я знову ви йшов на палубу, потім до кухні, кубрику; скрізь був цілковитий розгардіяш, повний сміття та москітів. Неприємний острах, горе і туга напали на мене. Я дозволив шукати шкіперові, який підвів у цей час катер до «Тієї, що біжить по хвилях», і його матросам, які сповнили затоку вигуками здорового подиву і завзято взялися тягти все, що могло придатися у побуті. Мої знайомі, службовці біологічної станції, теж увійшли в азарт пошуків і провели півдня, вбиваючи палицями змій, а також обнишпорюючи всі кутки, сподіваючись виявити сліди людського перебування. Але журналу і жодних паперів не було; лише в столі капітанської каюти, в щілині дальнього кута шухляди застряг клаптик листа; він зберігається в мене, і я покажу вам його колись.

«Чи можу я сподіватися, що ви прочитаєте цей лист, якого я не хотів…» Мабуть, автор листа розірвав його сам. Але здогадка є також і питанням, яке вирішувати не мені.

Я стояв на палубі, дивлячись на верхівки щогл і вершини лісових велетнів-дерев, які підносилися над щоглами, а над ними ще вище пливли байдужі, красиві хмари. Звідти звисала, як застиглий дощ, сітка ліан, простягаючи навсібіч щупальця чіпких, завмерлих завитків на кінці обвислих стебел. Легкий подув вітру смикнув цю переплутану по всьому сталому на їхньому шляху армію опромінених сонцем спіралей і листя. Один завиток, розгойдуючись туди-сюди дуже близько від клотика грот-щогли, не повис вертикально, коли вітер спав, а застиг під невеликим кутом, як притриманий на підйомі маятник. Він щосили пнувся. Вітер трохи посилився, і, щойно торкнувшись дерева, завиток миттєво обвився навколо щогли, тремтячи, як струна.

Дезі, замовчавши, нерухомо дивилася на Філатра крізь пелену сліз, яка застувала їй очі.

— Що з тобою? — сказав я, сам схвильований, адже ясно уявив усе, що бачив Філатр.

— О, — прошепотіла вона, боячись говорити голосно, щоб не облитися слізьми. — Це так прекрасно! І так сумно і так добре, що це все — так!

З дурного розуму я запитав, що її так уразило.

— Не знаю, — відповіла Дезі, витираючи очі. — Потім я дізнаюся. Розповідайте, дорогий докторе.

Помітивши її нервовість, Філатр скоротив свою розповідь.

Сяк-так вони вибралися з лабіринту островів. Сподіваючись коли-небудь зустріти мене, Філатр постарався дізнатися через Брауна про долю «Тієї, що біжить». Лише через два місяці він дещо вивідав. «Та, що біжить по хвилях» була продана Екові Летрі за півціни і одразу ж після продажу пішла в Аквітен під командою капітана Геруда. Відтоді про