Пурпурові вітрила - Олександр Грін

— Простіть мою зухвалість, — сказала дівчина, червоніючи й нервово сміючись.

Вона дивилася на мене своїм прямим, веселим поглядом і говорила очима про все, чого не могла сховати. — Ну, мені, однак, щастить! Адже це другий раз, що ви стоїте задумавшись, а я проходжу позаду! Ви злякалися?

Вона була у синій сукні й шовковому коричневому капелюсі з блакитною стрічкою. На бруківці лежав порожній кошик, який вона кинула, щоб привітати мене у такий чудовий спосіб. З нею йшов величезний собака, вигляд якого, мабуть, приголомшував мосьок; тепер цей собака дивився на мене як на річ, яку, імовірно, накажуть нести.

— Дезі, мила Дезі, — сказав я, — я щасливий вас бачити! Я дуже винен перед вами! Ви тут одна? Ну, добридень!

Я потис її руку, що виривалася, але не різко. Вона підвелася навшпиньки й, схопившись за мої плечі, поцілувала мене в щоку.

— Я вас кохаю, Гарвею, — мовила вона серйозно й лагідно. — Ви будете мені як брат, а я — ваша сестра. О, як я вас хотіла бачити! Я багато чого не договорила. Ви бачили Фрезі Ґрант?! Ви боялися мені сказати це?! З вами це трапилось? Уявіть, як я була уражена й піднесена! Дух мій забивало при думці, що мій здогад вірний. Тепер зізнайтеся, що — так!

— Це — так, — відповів я з тією же простотою й свободою, тому що ми говорили однією мовою. Але не це хотілося мені ввести в розмову. — Ви одна у Леге?

Знаючи, про що я запитую, вона відповіла, повільно похитавши головою:

— Я одна, і я не знаю, де тепер Тоббоган. Він дуже мене скривдив тоді; може і я скривдила його, але ця справа — вже минуле. Я нічого не говорила йому, поки ми не повернулися в Ріоль, і там сказала, і сказала також, як поставилися ви. Ми обоє плакали з ним, плакали довго, поки не втомилися. Ще він наполягав; ще й ще. Але Проктор — я щиро йому дякую — втрутився. Він поговорив з ним. Тоді Тоббоган виїхав у Касет. Я тут у дружини Проктора; вона тримає газетну ятку. Стара ставиться до мене добре, але багато курить удома, а у нас усього три тісні кімнати, так що задихнутися можна. Вона курить люльку! Уявіть собі! Тепер — ви. Що ви тут робите, і чи знайшли ви дружину, яку шукали?

Вона сполотніла, і очі її наповнилися слізьми.

— О, даруйте мені! Язик мій — ворог мій! Ваша сестра дуже дурна! Але ви мене згадували трохи?

— Хіба можна вас забути? — відповів я, жахаючись при думці, що міг не зустріти ніколи Дезі. — Так, я знайшов дружину, ось… тепер. Дезі, я кохав вас, сам не знаючи того, і кохання до вас ішло слідом за іншим коханням, яке пережилось і закінчилось.

Деякі перехожі у провулку оглядалися на нас, запалюючи в очах потайні свічки нескромної цікавості.

— Ходімо звідси, — сказала Дезі, коли я взяв її руку й, не випускаючи, повів на бульвар, що перетинав провулок. — Гарвею, милий мій, серце моє, я виправлюся, я буду стриманою, але тільки тепер треба чотири стіни. Я не можу ні поцілувати вас, ні пройтися колесом. Собака… ти тут. Її кличуть «Хлопс». А треба б назвати «Гавс». Гарвею!

— Дезі?!

— Нічого. Хай нам буде добре!

Епілог

І

Серед розмов, які відбувалися тоді між Дезі і мною і які часто закінчувались перед світом, оскільки щодо одних і тих таки речей відкривали ми як нові їхні сторони, так і нові точки зору; найулюбленіша наша тема — про подорож удвох усіма тими місцями, які я відвідував раніше. Але це був занадто великий план, і його довелося скоротити. На той час я виграв спірну справу, яка дала кілька тисяч, що допомогли здійснити наше бажання. Знаючи, що витрачу все, я купив у Леге, неподалік від Сан-Ріоля, одноповерховий кам’яний будинок з садом і вільною земельною ділянкою, згодом засадженою фруктовими деревами. Я склав точний план внутрішнього упорядкування будинку, врахувавши всі дрібниці затишку і першого враження, яке мають справити кімнати на людину, що увійде до них, і доручив влаштувати це моєму приятелю Товалю, смак якого, його вміння змусити речі говорити знав ще з того часу, коли Товаль мав власний будинок. Він скоро зрозумів мене, — тільки-но побачив мою Дезі. Я приховав од неї свій намір, і ось ми вирушили в подорож, яка тривала два роки.

Для Дезі, завжди наповненої своїм внутрішнім світом і дуже сором’язливої, попри її зовнішню сміливість, було мукою з мук висиджувати годинами в товаристві або приймати гостей, тому вона скоро втомилася від таких центрів, де громадське життя нуртувало, — Парижа, Лондона, Мілана, Рима — і частенько скаржилася на змарнований, за її висловом, час. Іноді, сказавши що-небудь, вона раптом зніяковіло замовкала, тільки тому, що привертала до себе увагу. Невдовзі помітивши це, я обмежив наше товариство — хоча воно і змінювалося — такими людьми, при яких можна було говорити або не говорити, як цього хочеться. Але й тоді здатність Дезі переноситися в чужі відчуття і далі викликала в неї стиснене зітхання. Вона любила приходити сама і тільки тоді, коли їй хотілося самій.

Але найкраще розвіятися їй вдавалося, коли вона ходила зі мною по вулицях, розглядаючи будинки. Вона любила архітектуру і розумілася на ній. Її брали за душу старовинні стіни, з ровами і деревами навколо них; якісь квітучі куточки серед запустіння померлої епохи, або чистенькі новенькі будиночки з несвідомою грацією пропорційності всіх частин, що зустрічається вкрай рідко. Вона могла замилуватися фронтоном; замкненими глухими дверима серед кущів жасмину; мостом, де вежі та арки кидають на стрімку воду глухі кутасті тіні; могла вона ретельно оцінити палац і підмітити стиль у хатині. Через усе це я згадав про будинок в Леге з прихованою підступністю.

Повернувшись до Сан-Ріоля, ми зупинилися в готелі, а на третій день я запропонував Дезі з’їздити в Леге й подивитися водоспади. Завжди згодна на все, що б я їй не запропонував, вона пристала і цього разу і, за своєю звичкою, не спала до другої ночі, захоплена думкою про поїздку. Вирішивши що-небудь, вона спалахувала і вже не могла заспокоїтися, поки не виконає задумане. Вранці ми були в Леге і від станції проїхали на конях до нашого будинку, про який я казав їй, буцімто тут ми зупинимося на два дні, тому що цей будинок належить місцевому судді, моєму знайомому.

На її обличчі з’явився