Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь
– Редлі? – Аш встає зі свого місця і сідає поряд зі мною.
– Що? – кажу я, готуючись до найгіршого.
– Знаєш, що тобі треба зробити? – питає Аш, і легка посмішка торкається її губ.
– Що? – шепочу я.
– Стулити пельку й поцілувати мене.
Через півроку…На вулиці морозно, ми зібралися рано, іній укрив увесь міст, який тепер сяє, всіяний блискітками. Наше дихання перетворюється на пару, нас шестеро, ми йдемо, ховаючи пальці під пахвами, щоб вони не мерзли.
Відступивши назад, дивлюся, як Ашира бере Наомі під руку й повільно підводить її до мосту. Минуло шість довгих місяців відновлення її тіла, серця, свідомості, і до повного одужання ще далеко. Обличчя Наомі перекреслює навскісний шрам, і лікарі кажуть, що одного дня вони зможуть зробити його зовсім непомітним, але Наомі каже, що ще не готова його відпустити, що він частина її. Як і півкуля татуювання, яке стане головним доказом на суді над Смітом, коли він нарешті відбудеться. Поліція сказала, що вони можуть задокументувати його, щоб Наомі могла його позбавитися чи перекрити, але вона відмовилася. Вона сказала, що залишить його доти, доки не буде певна, що Сміт та інші чоловіки, з якими він мав справу, у в’язниці.
Сьогодні ми прийшли на міст, де її знайшли, подякувати за шанс, який дала нам доля, за те, що один промінчик удачі в темряві врятував їй життя і повернув її нам. Як і віру в одне одного.
Я посміхаюся, коли сестри роблять крок уперед із букетом жовтогарячих гербер і, перехилившись через поруччя, кидають їх у темну повільну воду, одну за одною. Потім іде Лео з білими ромашками, він тримає за руку Роуз. Вони разом відривають пелюстки від квітів, і деякі з них падають одразу, а інші кілька секунд летять за вітром до зимового сонця, а потім опадають, наче конфеті. Роуз обіймає Лео за талію, а він цілує її в маківку, міцно притискаючи до себе.
Вона ніколи не говорила про ті слова, що він сказав їй у день концерту. Вони більше не говорили про це, але щось змінилося між ними. Ніби вони пообіцяли одне одному: коли настане час, вони будуть разом.
Лекредж теж поряд, з однією трояндою, відпускаючи її у воду, він дарує Ней довгий закоханий погляд. Коли Ней вперше прийшла на репетицію після зникнення, він був уже там, як завжди перший, і було трохи ніяково, бо я думала, що нам доведеться його прогнати. Але перш ніж хтось устиг сказати бодай слово, він пробіг пальцями по всій клавіатурі синтезатора, який поставив у кутку.
– Я вам казав, що вмію грати на клавішах? – запитав він.
Моя черга.
Беру свої іриси й кидаю три довгі квітки у воду.
– За минуле. За теперішнє. За майбутнє.
Я посміхаюся Наомі, вона притягає мене до себе й довго обіймає.
Коли вона відпускає руки, на мене вже чекає Ашира.
Вона простягає руку, і я беру її, і коли ми цілуємося в холодному дзвінкому повітрі, вона обіймає мене, і між нашими тілами палає наше власне гаряче літо.
– Тож, – каже Лео, поклавши руку на плече Роуз, коли ми дивимося на місто, яке простягнулося довкола, – що робитимемо далі?
Я дивлюся на своїх друзів і посміхаюся.
– Що захочемо, – відповідаю.
Питання/відповідь із Карою ДелевіньЯк народилася ідея «Дзеркальця, мого дзеркальця»? Що вас надихнуло?
Я дійсно хотіла написати роман, який без цензури показав би, як складно дорослішати. На молодих людей здійснюється стільки тиску, до них висувається стільки вимог бути ідеальними, але я хотіла показати, що незалежно від того, хто ти, якщо ти задоволений собою, ти вже ідеальний.
Окрім того, що це назва гурту, зображення в дзеркалі/відображення – важлива метафора, яку ви проносите крізь увесь роман. Розкажіть більше про те, що ви намагаєтеся донести через неї.
У людини завжди є більш ніж один образ, це як відображення у коридорі з дзеркал. Є ідеальний, відретушований образ, який ми виставляємо в інтернет, є те, якими нас бачать на роботі чи в школі, є образ, відомий друзям, а є справжні ми, і найчастіше своє істинне «я» ми тримаємо при собі. Основна думка «Дзеркальця, мого дзеркальця» в тому, що нам потрібна лише одна версія самих себе – справжні ми.
Ви людина з великою армією онлайн-прихильників, і так само у вашому романі соціальні мережі відіграють ключову роль у тому, як головні герої з’ясовують, що сталося з Наомі. Чи намагаєтеся ви сказати цим, що соціальні медіа – це сили добра?
Вони можуть бути дуже потужною силою добра, а можуть бути небезпечними. Що мені подобається в соціальних медіа, так це можливість бути ближчою до своїх прихильників, ділитися з ними подіями свого життя. Це прекрасний спосіб дізнатися, хто ти, знайти своїх і налаштувати зв’язки. З іншого боку, бажання видаватися бездоганним у мережі часом буває надмірним, від чого чутливі люди стають ще чутливішими. Фокус у тому, щоб дослухатися здорового ґлузду й дотримуватися правил безпеки в інтернеті.
Усі протагоністи роману перебувають у болісних пошуках самих себе. Це щось таке, з чим ви самі зіткнулися?
Так, звісно. Я думаю, що саме пошук ідентичності робить нас людьми. Знаходячи глибокий зв’язок з іншими людьми, ми почуваємося щасливішими, прокидаючись уранці. Усі ці речі допомагають нам краще зрозуміти, хто ми є, але до того ж, це щось таке, що неможливо висловити. Це радше відчуття.
У вашому романі є багато сильних персонажів. Хто з них вам найближчий?
Усі вони близькі мені, тому що я думаю, що всі ми пережили подібне на певному етапі життя. Редлі відчуває самотність і проживає етап самопізнання. Роуз зовні непереможна, але всередині травмована і чутлива, а Лео має протистояти тиску обставин і того, чого люди очікують від нього через те, ким він є.
У «Дзеркальці, моєму дзеркальці» багато несподіваних поворотів сюжету! Ви знали, як закінчиться історія? Чи вас розв’язка теж здивувала?
Я завжди знала, як закінчиться історія, тому що я хотіла, щоб ці прекрасні персонажі знайшли в собі сили здолати
