Світло Парижа - Елеонор Браун

— Як шкода, — промовив Генрі, й не міг сказати в цій ситуації нічого правильнішого, і я посміхнулась до нього. Попри цілковиту зміну зовнішності, він не голився, здається, пару днів, і тепер потирав обличчя своїми товстими пальцями. Хотів сказати щось іще, але пара, з якою був знайомий, помітила його й підійшла привітатися. Познайомив мене з ними, і ми базікали ще кілька хвилин, поки вони не попрямували далі.

— Дякую, що пішли зі мною сьогодні, — сказав, коли ми знову рушили. — Як добре не бути в ресторані у п'ятницю ввечері. Почуваюсь так, ніби порушую правило.

— Певна, що порушуєте. Однак, сказали, що там усе іде добре. Треба стати Мак-Дональдом, щоб це зрозуміти.

— Дякую й не дякую. Дійсно хотів мати ресторан. І не хотів, щоб він збанкрутував. Це важливе попередження.

— Чим ви займались раніше?

— Насправді тим самим. Маю на увазі, не був власником ресторану, а працював у ньому. Зрозумів, що хочу стати босом, коли мати дала мені пательні й каструлі, щоб я ними подзвенів. Після того як закінчив школу, пішов до кулінарного коледжу. Попрацював у всіх ресторанах міста. Кілька років працював на курортах в Озарксі, це було досить гламурно.

— Навіть назва звучить гламурно. Озарк.

— Озарк — чудове ім'я для дитини, — сказав Генрі й засміявся, а у мене закрутило в шлунку. Знала, що просто жарт, але зазвичай так жартують із тими, кому призначили побачення. А у нас побачення не було, це факт. Коли б я навіть не була одруженою, він був не до мого смаку, а я… Ну, як бабуся, біля мого будинку ніколи не стояла черга кавалерів.

— Заздрю цьому. Знаєш, ким хочеш бути, і стаєш саме тим. Я навіть уявлення не мала. Я отримала диплом з маркетингу, який мене зовсім не цікавив, і коли закінчила навчання, не знала, що з усім цим робити. Закінчила тим, що працювала у фонді розвитку моєї школи, що, гадаю, було схожим на маркетинг, однак, мені це не подобалось. Краще б пішла у стоматологічний коледж.

— Краще б пішли у школу живопису.

— Напевне, — промовила я, сама собі не вірячи. Матері, гадаю, вдалось мене переконати, бо коли тепер про це говорила, зовсім не була певною. Що б робила з дипломом художника? Хоча, якщо бути справедливою до себе, єдине, що я робила із задоволенням, це екскурсії в музеї Стаблера, і мій диплом з маркетингу там не став у пригоді.

Ми наближались до ансамблю, вулиця ставала люднішою, і галас збільшувався. Аби чути одне одного, ми також почали говорити голосніше. Генрі схилив до мене голову.

— Саме це маю на увазі. Не знали, ким стати, але кимось стали. Хотіли малювати. Те, що це було неприйнятне для вашої родини, зовсім не означає, що ви не знали, чого хотіли.

— Ну, так. Коли б це було настільки важливим для мене, робила б це у будь-якому разі. Принаймні, для забави. Не малювала багато років.

— Не думаю, що це так. Вам було навіяно, що це не кращий спосіб згаяти час.

У мене знов закрутило в шлунку, коли я почула, як він стає на мій захист. Він опинився на моєму боці, не знаючи достеменно, про що йдеться. Я не розповідала йому всього. Не сказала, що одруження з Філіпом було кульмінацією сотні рішень, воно потребувало відкинути все важливе для людини, такої, як я, щоб стати такою, якою, згідно з тим, що мені казали, я завжди мусила бути, і одним з усього, чим я пожертвувала для цього, було малювання. Я не сказала йому про це, бо мусила б у першу чергу сама це визнати, знищити ілюзію, яку мала тут і тепер: час із Шарон і ним, мольберт у підвалі моєї матері, це було моє життя, де я ніколи не була самотньою й сумною, де я не одружилась би з чоловіком, який критикував мене за те, що набираю у вазі, замість того, щоб годувати мене шоколадним тортом, що водив мене на вечірки й збори благодійних фондів, куди я не хотіла ходити, знайомив з людьми, до яких я була байдужа, замість того, щоб повести мене на вуличний ярмарок, де б я відчула себе живою.

— Пам'ятаєте, як Шарон розповідала, що я був у групі з Кевіном?

— Так, — подумавши про це, я зраділа до непристойності, навіть ляснула в долоні. — Яку музику? На якому інструменті грали?

— На ударних, — відповів Генрі, вимахуючи швидкий ритм у повітрі. — І те, що ми грали, я не назвав би музикою. Здебільшого це був самий галас, але ми називали себе «Hair metal»[96].

— А скажіть, будь ласка, у вас є світлини, де ви з довгим волоссям?

— Ніколи їх не побачите. Замкнув їх усі. Як портрет Доріана Грея[97].