Світло Парижа - Елеонор Браун
— Перша п'ятниця, — промовив він так, ніби ми щойно про це розмовляли, насправді ж минула доба з останнього нагадування про цю подію. Чесно кажучи, я зовсім про неї не думала. Я здебільшого думала про матір і про те, чи повертатись додому, а також про те, що робитиму, коли виявиться, що я більш не одружена. А ще про живопис. Думала багато про малювання, це було моєю стратегією уникнення.
— О. Точно. Просто зараз? — глянула на своє вбрання, торкнулась волосся, яке негайно треба було вгамувати.
— Можу почекати, поки ви перевдягнетесь. Та ви прекрасні така, яка є.
— Ха! — вигукнула я. Генрі зніяковів. Добре, може, він і насправді так гадає, а от я гадала інакше, а в моєї матері, певне, сталася б аневризма. — Краще заходьте, — сказала я, поштовхом відчиняючи двері й відставивши руку, наче дворецький. — Прошу до лігва.
Він ступив крок усередину, потім відсахнувся, мов переляканий, ми обоє розсміялись. — Вашої матері тут нема, адже так? Ви певні, що вона не поставила пастку на той випадок, що я прийду?
— Запевняю, тут безпечно, але ви можете натрапити на пакувальні мотузки й відра якраз у цьому випадку.
— Дякую за попередження.
Нагорі я пройшлась по собі губкою, одягла чисті брюки й пожмакану бавовняну блузу, накинула на шию нитку перлів і сережки. Прибрати волосся було неможливо, то я розпустила його і дозволила кучерявитися й завиватися, як собі хоче. Коли я стрімко збігла вниз, Генрі стояв у передній кімнаті, роздивляючись материну китайську шафу.
— Егей, та у вас шикарний вигляд! — вигукнув він, побачивши мене.
— Ну, безсумнівно.
— Тримайте комплімент.
Не взяла на себе турботу пояснити, що не знаю, як його тримають. — Дякую. Роздивляєтесь колекцію материних пастушок?
— Непогані. Багато з них насправді гарні.
— Коли я була маленькою, вони мені подобались. Якщо ви подивитесь ретельніше на оту філіжанку з рожевими трояндами, побачите, де знов приклеювали ручку, бо я бавилася з нею у чайну церемонію.
— Знаю, були бунтівницею.
— Навіженою, поганою й небезпечною для родових китайських реліквій. Ви готові до виходу?
— Звісно, — відповів він, і, зачинивши за собою двері, ми попрямували в ніч. Позаду чувся галас із ресторану, рипіння коліс по гравію, машини приїжджали й від'їжджали.
— Нормально, що не працюєте?
— Цілком. Не затруднив Остіна цього разу, — мовив він, широко до мене посміхнувшись. — Зараз усе працює з точністю годинникового механізму. Не люблю говорити це вголос. Скидається на запрошення впустити піаніно мені на голову.
— Чому? — Я хитнулась під непокірним кущем форзиції, що виліз на тротуар. Чула сміх і музику з дверей унизу Роу. Було весело. Я завжди уникала вуличних фестивалів, натовпи мене лякали, але тут я ніби пританцьовувала під звуки музики, бажаючи якнайшвидше приєднатися до гурту. Долучитися до тих, хто хотів, щоб я була з ними.
— Це така нестабільна галузь. Ресторани часто банкрутують, персонал звільнюється в середині робочого дня, на жаль, відомо, що тяжко знайти добру допомогу, вибачте мені на слові.
— Не вибачайтесь, мати це весь час каже, — засміялась. — Принаймні, ви працюєте добре, отже, вас триматимуть.
— Дякую. Значно легше мати гарних працівників, коли ти гарний бос. Коротко кажучи, наразі працюватимуть добре. А як ви? Як справи з великим переселенням?
— Зрушили з місця. Уже приходив оцінювач і антикварний ділер. Виносять дещо з дому. Просто неймовірно, скільки там усього.
— Скільки вона тут живе, близько п'ятдесяти років? Таке трапляється. Мої батьки ще живуть у будинку, де я виріс. Жартують, що, коли помруть, нам доведеться просто його спалити. Буде легше, ніж його вичистити.
Я уявила наш кондомініум по п'ятдесяти роках, і тоді б, очевидно, відчула, як там порожньо. Філіп мав мало не клінічну відразу до безладу, або, точніше до того, що вважав безладом. Не раз лишала книгу або папери на столі, а повернувшись, бачила, що він їх викинув у сміття. Скільки б не переробляли цю квартиру, вона завжди буде чистою й голою.
— Які дивні речі ми викидаємо! Я вже розповідала вам, що знайшла бабусині щоденники, це цікава скриня, а ще там є скриня, повна книг, які збереглися з часів громадянської війни[94]. Плюс моя колекція награнь Лейфа Гаррета[95]. Наче зібрання з минулих віків.
— Щиро сподіваюсь, що оцінювачі належно поставляться до цих записів.
— Підуть за мільйони на Сотбі, певна,