Помилка - Світлана Талан

бажання. Повна байдужість. Треба сходити в туалет, але не хочеться вставати. У роті пересохло, але до води треба ще дійти на ватяних ногах. Краще не пити. За дверима плаче мати. Її шкода. Треба б пожаліти, але й на це немає сил і бажання. «Білий» не йде з голови, хоча й ця думка стала млявою, як і його тіло. Звуки з вулиці долинають так, немов він під водою. Про щось сперечаються чоловіки під вікном, чути їхні слова, але зміст не доходить до свідомості. На стелі повзає сонна муха. Їй не потрібен порошок, а йому, якби хто приніс, згодився б. Здається, занурений у свої думки, хоча насправді їх нема, як немає бажань і почуттів.

Дзвонить Діана, він їй механічно відповідає – погано працює свідомість.

– Люблю тебе, – говорить на прощання.

Микита знає, що тільки її дзвінки можуть дати йому сили все це витерпіти. Коли ж вона ще подзвонить? Як дізнатися, якщо немає відчуття часу?

Розділ 58

Діані шкода було розлучатися з Вірою, яку переводили в онкологічне відділення. Жінці сказали, що їй необхідно пройти ще один курс хіміотерапії. Віра не плакала, хоча чудово розуміла, що з нею. Діана склала її речі у валізу.

– Діаночко, – сказала Віра на прощання, – ти не падай духом. З будь-якої ситуації є вихід, потрібно тільки його знайти. Тебе підлікують, і все в тебе налагодиться. Кажуть, що тільки в абсолютній темряві можна зрозуміти, що таке світло. Я зрозуміла це, але шкода, що пізно, а в тебе ще все попереду. Не впадай у відчай, ти ще знайдеш свою половинку, і діточки у вас будуть…

– Хворі на СНІД, – вставила, кашлянувши, Люда. – Народяться, світу божого не побачать, а вже помирати пора.

– Людо, – сказала Віра, – знаєш, у чому твоя біда? Ти зла. Не слухай її, Діано, це вона від розпачу стала такою.

Віру відвезли, а Діана запитала в Люди:

– У тебе рідні є?

– Є. Троє діток, які скоро залишаться сиротами.

– Навіщо ти так? Кажуть, тут працюють дуже хороші фахівці.

– Ти подивися на мене! Що на мені залишилося від людини? А це ти бачила? – Люда розмотала бинт на нозі. – Підійди й подивися. Іди, не бійся!

Діана підійшла ближче й мимоволі зойкнула, побачивши незагойну величезну гнійну рану на нозі. Вона була настільки глибокою, що виднілася біла кістка.

– Що це? – запитала перелякано.

– Саркома Капоші, – сказала Люда. – А все почалося зі звичайної ВІЛ-інфекції.

– І давно… почалося?

– СНІД виявили в мене в пологовому будинку, коли я останнього хлопчика народжувала. Доти й не знала, що інфікована. Те, що часто хворіти почала, помічала, але до лікарні не ходила. Я мати-одиначка, коли мені по лікарях ходити? Треба було працювати, щоб дітей прогодувати й одягнути. У мене була двокімнатна квартира, яка дісталася мені після смерті батьків, хороша робота, але не щастило в особистому житті. Думала, що діти – це моє щастя, а виявилося, що народила їх і залишу на муки, – зітхнула Люда. – Кому тепер вони потрібні?

– А з ким вони зараз?

– У дитячому будинку вони, – сказала Люда. – Коли в мене виявили саркому, я продала квартиру й купила невеличку кімнатку в гуртожитку. Думала, що на виручені гроші зможу вилікуватися. Дурна! Краще б дітям залишила цю квартиру! Куди вони підуть після дитбудинку?

– Ви ще одужаєте, – сказала їй Діана, щоб хоч трохи втішити.

– Дівчинко моя, ти ще не знаєш, що таке СНІД. Це страшна хвороба, якої неможливо позбутися – це я знаю точно, надивилася на таких хворих. Вони живуть, знаючи, що навіть нежить може їх убити.

– А лікування?

– Лікування подовжує їхні муки, – хмикнула Люда. – А ти знаєш, де його підхопила?

Діана, не знаючи чому, розповіла Люді всю правду.

– О-о-о! Та в тебе теж становище нікудишнє, – похитала головою Люда.

– Чому?

– Рано чи пізно ці багатенькі дядечки тебе знайдуть і помстяться за те, що ти їх заразила.

– Але ж не я їх, а вони мене інфікували, – сказала Діана злякано.

– Ти їм це зможеш довести? Чи ти думаєш, що вони будуть проводити розслідування? Для таких людське життя коштує копійку. Знайдуть і зроблять із тобою гірше, ніж чоловік із Вірою!

– Я … Я про це не думала, – промовила розгублена Діана.

– Так подумай! Тобі треба брати ноги в руки і їхати в глухе село, зачаїтися там і сидіти, як мишка в нірці! – сказала Люда.

Діана ввечері зібрала речі.

– Ти куди? – запитала Люда.

– Додому.

– Там же охорона.

– Охорона стежить, щоб не заходили сторонні, а я йду на вихід.

Люда збиралася запитати в неї ще щось, але Діана попрощалася і швидко пішла. Вона зателефонувала Микиті, перекинулася з ним кількома загальними фразами. Він їй відповідав нерозбірливо і невпопад. Дівчина вирішила, що він зайнятий, і попрощалася. Вона під’їхала до будинку на таксі.

– Тимурчику, ти де? – запитала вона, подзвонивши братові з автівки.

– Уже на роботі. Як ти?

Діана відповіла, що дуже зайнята й зателефонує пізніше. Вона піднялася у квартиру, відкрила коробку, де лежали їхні заощадження, поклала туди майже всі гроші, які в неї залишилися. Обвела поглядом кімнату, про яку вони з Тимуром так довго мріяли. Серце защеміло від болю й смутку, які накотили тяжкою хвилею й готові були задушити її у своїх жорстоких обіймах. На очі навернулися сльози, а в горлі застрягла грудка образи за несправедливість життя, яке вона так любила. Часу було обмаль – унизу чекав таксист. Діана відкрила гаманець, перелічила залишок грошей. Вона ще раз кинула прощальний погляд на свою квартиру.

– Тимурчику, вибач, – прошепотіла вона, давлячись сльозами. Діана погладила долонею покривало на кушетці брата і, не оглядаючись, вибігла з приміщення. Вона не любила розлуки й прощання, навіть коли від’їжджала ненадовго…

У готелі Діана оплатила своє проживання на тиждень уперед. Вона сказала, що, можливо, пробуде довше, але конкретно про терміни перебування поки сказати не може. Попросила не турбувати й нікому не говорити про її перебування.

Номер Діани був на третьому поверсі, а вікна виходили у двір. Їй потрібні були усамітнення й тиша, і цей номер цілком влаштовував. Вона поклала в холодильник пакети зі знежиреним кефіром, виклала з пакета яблука, на дверцята виставила пляшки з мінеральною водою. Після того, як одяг зайняв своє місце в шафі-купе, Діана підійшла до вікна.

Звідси було видно двір. Триповерхові будинки утворювали прямокутник, посередині якого, як пам’ятник довоєнному часу, притих дерев’яний будинок. Він абсолютно не вписувався в архітектуру нехай старих, але відреставрованих цегляних будинків. Колись такий