Помилка - Світлана Талан

– «Осокір. Я пам’ятаю, як зводився цей будинок. Я був зовсім дитиною, маленьким росточком, коли будівельники почали рити котлован під фундамент. Я був маленьким і беззахисним, завжди тремтів листочками, коли біля мене крутився потужний бульдозер, гарчали машини та бігали будівельники. Але люди помітили мене й пожаліли. Я вижив після зведення будинку, а потім навпроти нього почали будувати ряд гаражів. Господар гаража, біля якого я ріс, теж пожалів мене, хоча я знаходився майже біля воріт і заважав проїзду. Господар мусив приловчитися, щоб потрапити до свого гаража на мотоциклі з коляскою, але він любив мене. У спекотне літо він приносив із дому відро води й давав мені напитися. З кожним роком я ріс, ставав могутнішим та сильнішим. Я любив свого господаря. Коли палило сонце, я затуляв його своєю тінню. Він любив сидіти в моєму затінку на табуретці. Він сидів навіть тоді, коли лив дощ, – я переховував його від дощу. Я прожив багато років і багато побачив на своєму віку. Я бачив, як одні мешканці будинку виїжджали, інші – заселялися. Я бачив вагітних жінок, а потім спостерігав, як ростуть їхні діти. Я бачив смерть мешканців будинку. Небіжчиків у труні часто ставили для прощання під моїми гілками, і я притихав разом із людьми в їхній скорботі. В один із днів я затріпотів кожним листком, побачивши в труні свого друга. Чи плачуть дерева? Ніхто цього не бачив, але вони вміють плакати. Я – жива істота. І нехай я не наділений мовою, але й не позбавлений почуттів болю, скорботи, смутку й щастя. У мене немає вен та артерій, але по моїх клітинах теж тече цілюща рідина». Я вражена, – сказала Вероніка. – У мене просто немає слів! Як можна було подивитися на світ поглядом осокора?

– Ти читай, читай далі, – сказав Микита.

– «Через якийсь час біля гаража з’явився новий господар. Я одразу відчув його чорну душу. Чоловік часто ходив навколо мене, обдивляючись з усіх боків. Мені ставало страшно, і мої листочки дрібно тремтіли. Одного разу він приніс сокиру й зрубав частину кори біля моїх коренів. З кожним ударом сокири я здригався. Мені хотілося кричати від болю, але в мене немає голосу. Мені було так боляче, як боляче було б людині, у якої живцем здирають шкіру. Але ця безсердечна людина не могла чути мого болю. Вітер дмухав на мої рани, і біль трохи вщухав. Я знав, що незабаром помру. Скажете, дерева не вмирають, вони засихають. А якби вам не давали води? Ви б теж повільно й болісно вмирали від спраги. Краще б він відразу зарубав мене сокирою! Падали дощі, моє могутнє коріння жадібно вбирало із землі вологу, а я не міг пити! Можете уявити: перед вами стоїть посудина з прохолодною водою, а вам не дають напитися? Перед тим, як засохнути і впасти на землю, плакав кожен мій листочок, а жорстока людина ходила навколо, задоволено поглядаючи на мої гілки. Одного разу почався ураган, і я благав вітер, щоб він допоміг мені швидше відмучитися, вирвавши мене із землі з корінням. Вітер вив, шарпав мої гілки, але в нього не вистачило сил – занадто міцно я вріс корінням у життя. Я вмираю. Повільно. Щодня потроху. Мені вже не страшно померти, але я люблю життя! Я люблю вас, люди!» – дочитала Вероніка і втерла сльози.

– Не можу, – сказала вона. – Микито, я не думала, що ти здатний так тонко відчувати. Ніколи і в голову б не прийшло, що я можу плакати від жалю до дерева. Ти вже придумав назву своєї книги?

– Я назву її «Влада життя і смерті», – відповів він. – Можлива й така назва – «Я подарую тобі життя».

Микита втратив лік часу. День змінювався на ніч, але він був поза часом. Він подовгу чхав, гикав, у нього текло з носа й очей, блював навіть тоді, коли не було чим. Дико болів від спазмів шлунок, але він не міг ані пити, ані їсти. Його мучив нестерпний біль у всьому тілі, немов невидима сила викручувала суглоби. Він кричав, коли м’язи рук самі по собі смикалися, супроводжувані болем. Суцільний дикий біль! Він стогнав, коли м’язи тіла переставали його слухатися й смикалися в спазмах. Він намагався рухатися, бо не міг лежати на місці, але руки й ноги не корилися йому, вони вихляли всіма суглобами, і він натикався на меблі, боляче бився і знову кричав від болю. Микита не хотів, щоб хтось дивився на його муки, і попросив матір вийти.

– Я не покину тебе, – казала вона, плачучи.

– Прошу тебе, – сказав він, – вийди й замкни мене в кімнаті, інакше я зірвуся, втечу і вже більше не зможу.

Вероніка принесла йому одне відро, яке залишила на балконі.

– Це буде твій туалет, – сказала вона.

Друге порожнє відро вона залишила біля ліжка. На столі, де колись був ноутбук, Вероніка поставила вазу з яблуками й печивом. Там же вона залишила кілька пластикових пляшок із мінеральною водою.

– Я буду проситися випустити мене, – сказав Микита, важко дихаючи, – не відчиняй ні за яких моїх благань.

Вероніка мовчки кивнула.

– Не випускай мене, навіть якщо я буду стукати у двері, – сказав він. – Якщо буду щось обіцяти – не вір мені, усе одно обдурю, адже я наркоман.

– Я все зрозуміла, – сказала вона, – я знаю, ти сильний, ти впораєшся.

– Мамо, – зупинив її Микита, – якщо ти мене пожалієш… жалістю ти можеш мене угробити.

– Я теж витримаю, – сказала Вероніка і всміхнулася.

Вона вийшла й прокрутила ключ у замку.

Океан болю й абсолютна нездатність розслабитися. Йому хотілося заснути, але неможливо було відключитися. Замість звичного розслабляючого кайфу – нелюдський біль. Дратувало все: меблі навколо, гул за вікном, відро біля ліжка, і навіть сам він був подразником. Біль. Зі злістю кинутий у двері стілець. Ніч чи день? День чи ніч? Вода. Блювоти. Забуття чи непритомність? Немає відчуття реальності. Реальність – це суцільний біль.

– Відчини! – Микита почав бити у двері неслухняними ногами. – Мамо! Відчини, бо я викинуся з вікна!

– Ні! – Тверде за дверима.

– Я не можу тут бути сам! Іди сюди!

– Ні!

– Мені боляче! Я не можу! Не можу більше!

Микита впав на підлогу, почав битися головою. Біль став суцільним, не залишивши вільної клітинки тіла…

З чого складається тіло? Кажуть, що з води… Не залишилося сил, немає жодних бажань. Жити не хочеться. Навіщо жити? Покінчити із собою? Теж немає