Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Папа Ло
е пам’ятаю, щоб колись я йшов так швидко, але ніяк не міг дійти. Може, справа в сонці, що палить сьо’дні особливо безжально. Коли я спитав Джосі, чи ’нає він щось про «Операцію „Перевертень“»[249], він похитав головою і сказав «ні». Але «Венг-Ґенг» мав вибухівку, а з Кубинцем співпрацюють лише двоє. Вони та Джосі.Ось, що я думаю. Якщо він контролюватиме схід, а я здійсню деякі зміни на заході, а Тоні Паваротті, може, направить свою волину на північ і до моря, аж на самісінький південь, то тоді ми будемо добре захищеними. Та коли всі розвіються по різних місцях, то права рука не ’натиме, що робе ліва. Я думаю, що це моя провина. Мусить бути моєю. Якщо тіло хворе, то про це першою має дізнатися голова. Хіба не так? Ми з Джосі перестаємо спілкуватися. Ні, не так. Чоловік, точніше, чоловіки, — вони стають між нами, щоб спершу використати, а потім викинути, як непотріб. Я вже стомився від підлих ігор, і Шота Шериф також від них стомився. Дивно, що я більш упевнений у думках Шоти Шерифа, ніж у думках Джосі Вейлза. Я за дев’яносто ярдів від будинку Джосі.
Мені здається, що сім печаток починають розкриватися, одна за одною. Якесь погане передчуття, ніби щось висить у повітрі. Менш ніж за тридцять днів зіткнуться дві сімки[250]. Я йду до будинку Джосі й усвідомлюю, що забув, яка на вигляд моя жінка. За хвилину згадую, але мене жахає те, що я міг забути її обличчя. Потім у пам’яті спливає мале дівча, схоже на неї, але в нас нема дітей. Хоча багато жінок казатимуть, що їхні сини та дочки — від мене. Я йду дорогою, ярд за ярдом. Один будинок, потім наступний, потім ще один, усі на чотири поверхи, паркан такий високий, що ховає перший. Один будинок рожевий, за ним — червоний, далі — кольору кістки, і я на’іть не пам’ятаю, хто нас змушує фарбувати будинки, можливо, жінки. Я за сімдесят ярдів від дому Джосі.
Коли батько відвертається від власно’о сина, чому він має дивуватися, що син не хоче йо’о більше знати? Не те щоб Джосі був моїм сином, він би мене пристрелив, якби я назвав йо’о своїм хлопчиком. Але моя провина в тому, що я відвернувся від ньо’о, — бо вирішив, що повинен сам робити те, на що вважав не здатним йо’о. Дехто лише мріє, а дехто лише робе, — і те, й інше добре і водночас погано. У таких, як Джосі, нема уяви, а в таких, як я, — стимулу. Я думав, розказував і показував людям нові аргументи, які стосувалися тільки нас самих. Без політиків і уряду. Іншу систему, луччу за нинішню шитстему, — таку, коли зброю не носять, бо вона не потрібна, і коли моя жінка, і йо’о жінка, й інші жінки більше не працюють задля того, щоб багатіли їхні боси. Коли прокидаєшся і хочеш ново’о, бо старе таке вже старе, що на’іть не смердить, — йо’о здуває вітер, як суху гниль. П’ятдесят ярдів до житла Джосі.
Я хочу, перед тим як вийти з йо’о дому, зійтися з ним на одній думці. Добрі та порядні люди, растафаріанці, показали мені істинний шлях. Бо ті’ки дурень може вірити в те, що ми можемо мати майбутнє в цій вавилонській шитстемі. Я вже втомився від цьо’о, і Шота Шериф втомився, і Співак теж. Щоразу, коли я входжу в дім Співака і бачу там чоловіка з Копенгагену і чоловіка з Восьми Провулків, що разом щось обмірковують, то починаю думати, що в трикутника таки три сторони, але всі чомусь бачать лише дві. Сорок ярдів до будинку Джосі.
Я знаю, що планує Джосі. Багато хто загине, поки ці плани будуть втілені в життя. Джосі та Доктор Лав. Джосі та Американець. Джосі та Пітер Нассер. Нема анінайменшого шансу, що ННП переможе на виборах. Її перемога — це справжній катаклізм для острова. Американець каже: ми — це єдине, що стоїть між миром і хаосом, достатком і голодом. Та Ямайці можуть бути дурними, дуже дурними. Бідні знають, що таке страждання. Якщо ННП переможе, то погана партія стане ще гіршою. Але мені все ’дно тре’ подумати про той рейвах, який він збирається вчинити, — раз він сам мені й слова про це не сказав. Бо ж багацько з тих, хто залучені до справи, не схожі на нас і мають протилежні думки. Двадцять ярдів до будинку Джосі.
Раптом, за десять ярдів до житла Джосі, в пилюку вдаряє черга пострілів: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім — і підкошує мене. З провулків вистрибують три джипи й починають збивати куряву — таку, як торнадо в білих. Курява здіймається, кушпелить, стає дедалі щільнішою. Машини все нарізають і нарізають кола, але я їх тільки чую, бо через пилюку нічо’о не бачу. Коли вона трохи осіла, я розгледів, що з джипів вискочили фараони й армійці, усі з настовбурченою зброєю: дехто цілиться в мене, дехто — на вулицю, в пошуках яко’ось ідіота, що хоче нарватися. Я теж шукаю. Тако’о ще не було, на’іть найгірші з Вавилону знають, що єдиний спосіб потрапити в Копенгаген — це прослизнути через вільну зону або пролізти через каналізацію. Поліція не ризикує тут з’являтися. Особливо після останньої приходу. А ось солдатам більше подобається повертатися туди, де вони можуть перебити нас ’дно’о за ’дним, як мух. Я теж шукаю, — бо мої люди повинні були чекати мене тут, теж із волинами напоготові, ще задовго до того, як сюди ввірвалися ці джипи. Але всі будинки зачинені. Джосі не вийде. Джосі тут нема. Тоні Паваротті не охороняє північ. Мені це нагадує сцену з одного фільму Клінта Іствуда, де бандити викосили все місто.
До мене підійшли два солдати в зеленому і два фараони — один у синьому, а другий у хакі та темних окулярах.
— Що це за бомбоклат? — питаю я полісмена в хакі.
— Тебе звуть Папа Ло? — ка’е він. Він високий, а йо’о живіт випирає, наче у вагітної.
— Який засранець питає?
— Ого, хіба скидається на те, що я люблю повторювати щось у розмові з кримінальним елементом? Я питаю: тебе звуть Папа Ло?
— Мабуть, ти не в курсі.
