Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Ми повертаємося назад до посольства невідомими мені дорогами. У кожному разі, мені здається, ніби їдемо в той бік. Шкода, що при мені немає пістолета.
— Це ти сказав якомусь чорношкірому, щоб «сфотографував» мене? — питаю.
— Ні, не я, та, може, Льюїс. Білий «Датсун»?
— Ага.
— Отже, точно він.
— Хто це був?
— Знаєш, Діфлоріо, я поважаю те, що ти робиш. І в твої справи не лізу.
— Еге ж. Особливо тепер.
— Еге. Те лайно, яке ви з Адлером колотили в Еквадорі, було дуже конкретне. Працювали ви, правда, повільно, ніби срали патокою, однак акуратно.
— Ти й близько не знаєш того лайна, яким ми займалися в Еквадорі.
— Мені відомо не тільки те лайно, яке ви творили в Кіто, а й те, що тут тобі не довбане Кіто.
— Тобто?
— Твоя безглузда кампанія з написання листів — порожній звук у країні, де навіть не знають, як пишеться слово «комуніст».
Під «кампанією з написання листів» він має на увазі листи-попередження про комуністичну загрозу в Еквадорі, якими я пригощав пресу А також розсипку від «комуністичної партії» на підтримку ректора Центрального університету Кіто, аби зганьбити його на виборах, що зрештою вдалося. Має він на увазі й листівки, друковані для Молодіжного фронту звільнення — псевдокомуністичної організації, яку я сам же й створив усього лиш із рекламного «підвалу» в газеті та двох молодих на вигляд іспанськомовних агентів, що вдавали з себе втікачів-ліваків з Болівії (на випадок, якщо хтось захоче з ними зустрітися).
Кінець кінцем через підкуп військової поліції, який мав місце при кожній такій зустрічі, ми успішно деморалізували Студентський комуністичний рух. Під «кампанією з написання листів» він має на увазі й створений з моєї ініціативи Антикомуністичний фронт, і триста сорок людей, які пройшли в себе вдома спецвишкіл з виявлення та знешкодження комуністичної загрози, — бо свій досвід я привіз із Угорщини, де панує затятий комуністичний режим. «Кампанії з написання листів» у його розумінні — це й те, чого нам варте було призначення Аросемени[244], а потім його повалення (після того як він став неминучим тягарем, яким стають латиноамериканці, варто їм нюхнути хоч трішки влади). А ще ж не можна було допустити просочування лайна в «Нью-Йорк таймс», поки такі «специ», як Джонсон і Карлуччі, провалювали Конго. А це, між іншим, вимагало залізних нервів.
— Не подумай, що я кажу це з неповаги до твоєї м’якотілої тактики, Діфлоріо, чи до тебе самого, як на те пішло. Але тут не Еквадор. Еквадор тут і близько не стоїть.
— М’якотілої тактики? Краще б ви дотримувалися такої м’якості в Конго.
— У Конго все чудово.
— У Конго повний бардак. А Ямайка навіть не Конго.
— Комунякам тут не світить.
— Ну, звісно.
— Ти патріот, Діфлоріо?
— Що? Звісно. Що це, в сраку, за питання?
— Ну от. Хоч один з нас. А я тут просто роботу роблю.
— Це та частина, де ти хочеш сказати, що працюєш на втіху собі? От просто за «дякую»?
— Ні, платять мені теж непогано. Хм, патріот. Лайно це все. Твоя проблема в тому, що наш рідний уряд вішає тобі на вуха локшину, а ти й віриш.
— А ти вважаєш, що знаєш мене від і до, так? Кожен лист, який надходить на Ямайку з Куби, Китаю чи Радянського Союзу, як і кожен лист звідси, лягає спочатку на мій стіл. Я маю своїх людей у кожній лівацькій організації по цій країні, яких не вирахував навіть наш сирливий орел Білл Адлер. Ти нічим не відрізняєшся від жодного з тих дванадцяти довбаних ідіотів, яких він злив.
— Як це?
— А так. Усе, що ти робиш, вилазить сраним наверх. Якби хлопці на зразок тебе не робили б раз у раз промахів, такі хлопці, як я, просто не були б потрібні. Я тільки-но склав Список стеження за контролем підривної діяльності, яким дуже-дуже зацікавився Буш[245]. Знаєш, на якому ти в ньому місці, Джонсоне? Оцінка «відмінно» в тебе тільки зі сраного спілкування з терористами.
— Ха-ха. Доктор Лав мені про тебе розповідав.
— Це він так себе нині називає? Він і його міднолобі кубинці з багатих синочків, які вважають, що контрреволюцію вони звершують просто тому, що їхні татусики купили їм зброю. Якби Кубу надали в розпорядження таким, як я, а не таким, як він, у Гавані тепер працював би «Макдоналдз».
— Браво. За винятком однієї речі, Діфлоріо. Ти живеш із переконанням, що здатен робити всю роботу сам. Ти і схожі на тебе довбані стратеги-тактики, по суті — бухгалтери. Довбодзьоби, як ти, й уявлення не мають, що відбувається на рівні землі. І це навіть добре. Припини лестити собі думкою, що тобі не потрібні такі, як я.
— Пречудово.
— А який твій останній великий проект, Діфлоріо? Прибамбахана книжка-розмальовка, от який. Примітивна книжка-розмальовка про...
— Виховання йде з дитинства, засранцю.
— Сторінка шоста: «Мій тато каже, що ми живемо в демократичній, а не тоталітарній державі. Тепер зафарбуй букви СССР».
— Та пішов ти!
— Гей, особисто я вважаю, що антикомуністичні книжки-розмальовки — це те, що треба. Саме те для країни, де грамотних — один, два і край.
— Світлофор проїхали, Джонсоне.
— Злякався?
— Роздратований. І втомився теж. Ти взагалі куди їдеш?
— Я думав, ти хотів додому.
— Вертаймося в офіс.
Він дивиться на мене і сміється.
— Може, таки додому? Не розумію я вас, хлопці. Діфлоріо, ти — просто як Карлуччі. Ти і він, та й решта з Кіссинджерового виводка.
— Тільки не кажи мені, що я маю робити, Джонсоне. Серйозно, ти не та людина.
— Це та частина, де ти хочеш сказати, що я непередбачуваний?
— Ні, це та частина, де я кажу тобі стежити за дорогою, а не за мною.
— Та що ти знаєш, Діфлоріо?
— Більше, ніж ти думаєш, Джонсоне.
— А ти знаєш, що певні культурні елементи в цій країні намагаються сформувати свою власну партію? Не ліваки, не американські Ямайці, не церковники, не комуністи. Зовсім інша група. До кінця року ця країна зануриться в
