Лазарит - Симона Вілар
– Хто хоче віддати вас заміж, мадам? – поцікавився Аморі.
– Усі: моя мати, Конрад Монферратський і навіть король Франції. Вони кажуть, що я тепер спадкоємиця престолу й разом із моєю рукою корона дістанеться тому, хто стане моїм чоловіком.
Ґвідо відсахнувся та схвильовано відкинув просторий каптур. Аморі відкрив було рота, щоб заперечити, але мовчки його стулив. Ізабелла розповідала далі, і поступово ситуація вимальовувалася.
Сьогодні вдень Ізабеллу привели в шатро французького монарха. Той люб’язно її прийняв, обдарувавши компліментами, і, врешті-решті, оголосив, що віднині саме вона – надія цієї землі, а її чоловік має стати королем і захисником Гробу Господнього. Та оскільки її чоловік Онфруа де Торон утратив свої володіння в Трансйорданії, і їх з Ізабеллою тепер утримує король, Онфруа не може мати власного війська.
– У нього і так не було війська, – замислено зауважив Ґвідо.
Онфруа вважали щасливчиком, якому вдалося вигідно одружитися, хоча насправді це зовсім не так. Та й воїном він ніколи не був; усі відзначали, що Онфруа освічений, витончений, цікавий співрозмовник. Він став чоловіком Ізабелли тоді, коли їх, ще дітей, обвінчали в замку Крак де Шевальє, на той момент узятому в облогу армією Саладіна. Захопити замок сарацинам не вдалося, але Онфруа з Ізабеллою залишилися дорослішати разом, а коли пора дитячих забавок минула, почали жити як подружжя.
– Де тепер ваш чоловік? – запитав Ґвідо.
Ізабелла не знала. Її мати, вдова короля Амальріха І,[96] – Марія із роду Комнінів, покликала дочку до себе й заявила, що та вже розлучена. Засвідчила свої слова посланням від Папи Римського Целестіна ІІІ, який недавно зійшов на престол Святого Петра. У документі йшлося: шлюб Ізабелли, принцеси Єрусалимської, і Онфруа де Торона вважається недійсним через те, що під час таїнства наречений із нареченою були ще дітьми й не могли відповідати за свої вчинки, крім того, шлюб було укладено всупереч волі королеви-матері.
– Попередній Папа нізащо не вчинив би так ницо! – зблідлими від гніву вустами ледве спромігся промовити Ґвідо.
Він краще за інших розумів, що замислили його вороги: тепер, коли не стало Сибілли, вони вирішили коронувати Ізабеллу, єдину спадкоємицю Анжуйської династії на Єрусалимському троні. Але чоловік Ізабелли, Онфруа де Торон, поет і музикант, завзятий книжник, не міг бути очільником хрестоносного війська.
– Хочеш, я підніму наших людей і накажу їм охороняти вас з Ізабеллою? – Аморі поклав важку кисть на руків’я меча.
– Щоб воїни в християнському таборі підняли одне проти одного мечі, а сарацини скористалися розбратом і напали? – різко промовив Ґвідо.
– Що ж тоді робити? Невже ти не розумієш, що вони збираються позбавити тебе трону?
Ґвідо пильно дивився на смарагдовий хрестик, що лежав у нього на долоні, немов позичав у нього мужності. Нарешті повернувся до Ізабелли.
– Мила сестро, думаю, вам слід залишитися в моєму шатрі. Я мушу порадитися з вірними мені людьми. До речі, кого вони хочуть вам насватати?
– Як? Хіба я не сказала? Конрада Монферратського!
Вона зайшлася слізьми, а Ґвідо, хоч це мало досить дивний вигляд, розреготався.
Уранці чимало людей зібралося біля шатра короля Ґвідо. Усі вони були озброєні й нікого не підпускали до намету, крім молодого Онфруа де Торона, якого Аморі розшукав у таборі і відправив до дружини.
Ґвідо, відхиливши завісу, ввійшов у ту частину шатра, де прихистилися Онфруа з Ізабеллою. «Двійко дітей, – мимоволі подумав він, – двійко наляканих дітей, що туляться одне до одного».
Онфруа почувався ніяково ще відтоді, коли сарацини забрали в нього трансйорданські землі і він змушений був жити з подачок лицарських орденів. А Ізабелла… Можна лише здогадуватися, як погано було цій чепурушці, котра понад усе на світі любила змінювати вбрання, якщо вона й досі залишається в ганебному лахмітті табірної дівиці…
Шкури на долівці приглушували кроки короля, і він почув, що Ізабелла казала Онфруа:
– Я боюся його… Конрад – чудовисько! Я ціпенію від одного його погляду. І він такий старий! Як вони могли віддати мене йому!
– Але ж поки ще не віддали, – упівголоса промовив її юний чоловік.
Конраду Монферратському було заледве більше сорока, нині він у розквіті, і, Ґвідо це бачив, легковажні жінки вдень і вночі вертілися біля його шатра, знаючи, що герой Тира частенько бере до себе на ложе то одну, то іншу, а то й відразу двох. І хоч розплачувався він з ними не надто щедро, зате був такий популярний, що декотрі й від грошей відмовилися, аби тільки потішити того, хто зупинив самого Саладіна.
Ґвідо стиха кахикнув, привертаючи до себе увагу, а потім сказав, що звістка про схованку Ізабелли вже розлетілася табором, тож невдовзі сюди прийдуть, і принцесі варто причепуритися. Він кивнув на вбрання, яке встиг для неї роздобути.
– Вам теж слід вдягнути обладунки, месіре Онфруа.
– Який із мене воїн! – кволо запротестував юнак.
– Що ви тоді забули в таборі? – трохи роздратовано промовив Ґвідо.
Вийшовши із шатра, він роззирнувся. Як вони й домовлялися з Аморі, брат скликав усіх відданих їм людей. Але, як і припускав Ґвідо, то були переважно місцеві пулени – вірні своєму королю, ті, які ще добре пам’ятали щедрі роки його володарювання перед поразкою при Хаттіні. Озброєні вони були кепсько: іржаві кольчуги, пом’яті шоломи, шкіряні куртки з нашитими на них бляшками замість добротних обладунків. Ґвідо не мав грошей на ковалів, і пулени воліли латати й лагодити обладунки заможніших лицарів та воєначальників. Але, крім пуленів, на його бік перейшли італійські стрільці та їхні очільники, яким Ґвідо пообіцяв повернути привілеї в Акрі. Ці мали чудовий вигляд, адже італійці не бідні, торгівля зі Сходом озолотила їхні міста.
Ґвідо зрадів і був здивований, побачивши також англійців – хороброго графа Дербі та архієпископа Кентерберійського: саме він коронував Річарда Плантагенета в Лондоні, але потім, не дочекавшись свого короля, вирушив у Святу землю й бився тут, як простий воїн, надіваючи митру лише під час меси. Він і зараз стояв в обладунках, хоч і без шолому, виблискуючи ретельно виголеною на маківці тонзурою.[97]
Король побачив також кількох лицарів-тамплієрів з мечами і в білих котах із червоними хрестами поверх кольчуг. Це було дуже дивно – зазвичай орденські
