Санаторійна зона - Микола Хвильовий
– Що з вами? – спитала я.
Вона почервоніла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона говорила, що необережно опеклася водою з самовара, і говорила, що це скоро пройде. Але я їй, звичайно, не повірила, бо синці під очима говорили зовсім інше. Це була справа т. Бе: він, безперечно, бив її цієї ночі.
Товаришка Уляна зітхнула важко і раптом прошепотіла:
– Бідний, бідний товариш Бе!
Потім ми ще з півхвилини постояли в напівтемному коридорі мовчки. Потім у кладовій зашаруділи пацюки, і я сказала:
– Чи не дозволите мені забрати ваш прас?
Товаришка Уляна засуєтилась і побігла в кімнату. Я гадала, що вона винесе ключ, а вона винесла прас: він був на кухні. Так що на цей раз я так і не дістала ключа. Але зате я його дістала пізніш, коли зайшло вже сонце.
Ікона, що я за неї схопилась якось похапки і з тривогою, була старою дошкою, і на ній ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель мав надзвичайно привабливе обличчя й одразу настроїв мене на відповідний лад.
Я внесла його в кімнату, прив’язала до нього (до неї, до ікони) невеличку мотузку й повісила в куток.
Потім я побігла в місто й купила там у якоїсь торговки біля базару лампадку й пляшку лампадного масла.
Потім прибігла додому й засвітила лампадку перед Спасителем. Я не світила електрики, і тому в кімнаті стояв напівмістичний присмерк. Збоку в кладовій шаруділи пацюки.
Тоді я впала на коліна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась тільки в дитинстві. Раз у раз я зітхала тяжко, і тоді я думала, що стою в катакомбах перших християн і несу на собі великий хрест. Переді мною проходили фанатики середньовіччя, велика інквізиція й глухі монастирі моєї вітчизни. Страждання людей, їхня хресна путь до світової Голгофи – все це так постало переді мною.
Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну ніч нашої дійсності, що загубилась у таємному космосі, про придавлених фортуною людей моєї вітчизни, і я так хотіла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дійсність, і я так безумствувала всім тим чистим, що залишилося в мені.
– Боженько! Мій милий, хороший Боженько! – шепотіла я й уважно дивилась на образ Спасителя.
Тихі дитячі сльози падали мені по щоках, і я вже вірила, що прийде якесь чудо раптово й несподівано.
Я стояла на колінах кілька годин, але я не почувала втоми.
Вже давно над городом стояла темрява. На башті годинник пробив два рази. Свіже повітря рвалось у мою кімнату й колихало вогненний язичок моєї лампадки. Знову шаруділи в кладовій пацюки.
– Боженько! Мій милий, хороший Боженько!
Я молилась так тепло, як тоді, в дитинстві, коли ми з мамою виходили з білого домика і йшли по темних провінціальних садках зустрічати світле воскресіння Христа.
Я простояла на колінах цілу ніч і тільки тоді підвелась, коли в кімнаті зовсім розвиднилось.
З того часу я кожного дня світила лампадку й кожного дня ставала на коліна перед образом Спасителя.
Іноді я молилась за товаришку Уляну, за сірооку журналістку і навіть за Кука. Чаргара я не згадувала, і не тому, що в мені була злоба до нього, а просто тому, що він якось вилетів мені з голови. Він уже не існував для мене: його місце на моєму серці запосів образ Спасителя.
Пройшла весна, прийшло знову гаряче літо. Я працювала в установі так акуратно, як раніш. Більше того: комуністи вважали мене за зразкового робітника. Тільки тепер я не вміла реготати й не вміла так смачно їсти шоколад.
Колись я прийшла з роботи страшно стомленою й рано лягла спати. Уночі до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тільки-но хотіла піти до дверей і одчинити, як двері знову загриміли ще з більшою силою. Я ніколи, здається, нічого не боялась. Але на цей раз просто обурилась. – Мене здивувало нахабство. Така пізня ніч – і так стукати до одинокої дівчини. Я знову погасила електрику й лягла спати. В мої двері стукали ще з півгодини, але я не звертала уваги й засинала. Місячна пляма впала на спинку мого ліжка, і я згадувала молоді роки й пригадала сусіда-візника. Він теж так уперто стукав на свою жінку, як цей невідомий, що стоїть за моїми дверима.
Нарешті я заснула. І сниться мені химерний сон.
Ніби я напередодні якоїсь подорожі й чогось чекаю. Завтра ніби буде якийсь карнавал і буде мандоліна. Завтра біля степового вогнища під вечірнім небом – «Декамерон». І тоді мій край, як ідилія узамітної Ніцци. Раптом Дон Квізадо виносить на прилюдний диспут (і думає захищати) магістерську дисертацію на тему «Душа матерії». Маестро Дантон усміхнувся.
– О маестро! – скрикнув Дон Квізадо. – І на моїй мові каламар звучить надто прозаїчно, бо він асоціюється з паламарем. Але от я беру це слово і, як індійський факір, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тоді твій мужній голос у мемуарах твоєї доби – як тигр серед чвирі. Бери перо, наливай у свій каламар атраменту й пиши.
Тоді маестро Дантон пише. І його древній каламар, що з нього подають ножі дві сотні літ, зачаровує такою незначною деталлю, як спогад, коли він уперше взяв у руки перо й з тривогою вивів першу літеру. Це була «М». Мисль? Милість? М’ятеж? – не знає, але він думає, чи не була то Марія.
– Я тебе заклинаю, як індійський факір!! – кричить Дон Квізадо. – Я хочу пізнати твою душу, о матеріє! Невже ти, як панцерник, і сила моєї художньої інтуїції не найде дороги до твоєї темної душі?
Маестро Дантон усміхнувся й кинув царствено-похабний жест. Дон Квізадо змовк. Балаганчик заревів, загримів, зарокотав.
Вискочив циган, метнувся перед публікою й пропав за тиром…
……………………………………………………………………………
– …Фу, чорт! Яка нерозбериха! – скрикнула я й прокинулась.
За вікном стояла мертва ніч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в двері мені знову настирливо стукали. «Стукаєш? Ну і стукай!..» – подумала я і знову почала засинати. Тоді сниться мені другий сон.
На краю оселі, де праворуч порожній майдан і старовинна козацька церква, стоїть хатка
