Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

— Де ж той Хмель ваш? — почувся ще чийсь голос недовірливий. — Покажи його нам, тоді й говоритимем.

— А тобі мало, що я перед тобою? — тихо поспитав Ганжа. — Хочеш мене роздивитися пильніше? То підходь ближче, не бійсь, я не кусаюся! Ну ж бо! То як, козаки, чиєї ви матері діти? Може, згадаєте? А то мої хлопці підпоможуть. Весь Кам’яний Затон обложений моїми верхівцями, гармати дивляться на всі ваші байдаки, а за горбами орда ховається, жде. мого свисту. То що — битись чи миритись? Приймає вас під свою руку гетьман Хмельницький, то йдіть під ту руку, а я поведу.

— Раду! — закричали козаки.

— Чорну раду!

— На берег усім!

Поставлено хоругву в тім місці, де стояв Ганжа з своїми вершниками, байдаки один за одним врізалися в береговий пісок, реєстровики вискакували на сушу, бігли до гурту, від старшин зневажливо відмахувалися, деяких звичаєм запорозьким уже й втишено навіки: піску за пазуху та в воду. Полковників, наставлених од шляхти, побито одразу, не зачеплено тільки Кричевського, бо знали, що визволяв він Хмельницького з темниці. Пан Барабаш після доброго обіду спав на своєму байдаку, і коли прочумався, то не міг гаразд збагнути, що діється. Гукав джуру — не міг догукатися, зброю шукав — не знаходив, навіть паса на товстому череві своєму не мав. Став лаятися, гримати на козаків, та тут хтось стукнув його весуюм, а ще кілька набігло, підважили товсту Барабашеву тушу, перевалили за облавок — тільки булькнуло.

А вже чорна рада йшла, як хвиля на морі, голоси летіли до неба, а за ними шапки, а тоді знову гамір тисячоголосий і дружний, мов у одну горлянку:

— Джелалія гетьманом!

— Топигу!

— Кривулю!

— Джелалія! Джелалія!

Ранжа й не заважав обирати ще одного гетьмана. Знав: гетьмануватиме до Жовтих Вод, а там влада його скінчиться, як кінчається річка, впадаючи в море. Так і обрано було реєстровиками Джелалія наказним гетьманом, а осавулом йому Кривулю. Я ще не знав, що діялося в Кам’яному Затоні, але передчуття підказало мені вже за кілька днів до того домовитися з Тугай — беєм, щоб дав він підзаводних своїх коней перекинути митло всіх реєстровиків до мого табору, Ганжа знав про цю умову, тож на ранок після чорної ради, після цілонічної колотнечі й безмірної радості серед реєстровиків, несподівано зродилася перед нами орда, але ne ворожа й здобичлива, як завжди, а мирна і дружня, та ще й помічна. Піше козацтво ставало бодай на час короткий кінним лицарством, знято було з байдаків дванадцять гармат водяних, легких таких, що й пара коней вільно везла їх, забрано весь вогневий припас і всю знадобу, байдаки чи потоплено, чи пущено вниз по Дніпру на втіху комендантові Кодака пану Гроздзіцькому, а нова сила несподівано вглибилась у степи, прямуючи до Жовтих Вод.

І чи то знов надприродна сила підійняла мене, чи то вістуни Кривоносові, хоч як там було, зібравши полковників і старшину свою, виїхав я назустріч реєстровим, став на степовій могилі, і кінь піді мною був такий самий, як тоді, коли втікав я на Січ від Конецпольського, — з одного боку білий, з другого чорний, і чорніло шляхті від того видовища в очах і темно ставало в душах.

Реєстровикам не треба було й казати, хто то стоїть на високій могилі степовій. Скочувалися з коней (бо незвично справжньому козацтву терти кінські боки, більше вірило ногам власним, якими твердо стояло на рідній землі), шикувалися в свої сотні, кидали шапки догори, палили з мушкетів, гукали:

— Слава Хмельницькому!

— Слава гетьманові!

— Слава Україні!

Я сказав їм:

— Браття — товариші! Приймаємо вас до себе, хочемо, щоб пішли разом з нами за волю й честь народу нашого. Чи ж підете?

— Підемо, батьку!

— Як один!

— Всі підемо!

Шикувалися твердим строєм сотня до сотні, під свої хоругви й бунчуки, дані ще королями, йшли мовби військо королівське, прямували на шляхетський табір, заходячи з північної сторони, так ніби шукали проходу між валами, аж шляхетство обманулося і висипало на вали, щоб повітати підмогу, так вчасно прислану. Тоді реєстрові, не зупиняючись, випустили наперед себе всі гармати і вдарили дружно з гармат і мушкетів по панству, і хоч шкоди великої й не завдали, бо стріляли здалеку, але переполох у таборі Потоцького зчинився страшний і відчай наповнив багато сердець.

Тепер уже я не гаявся. Не був тим повільним гетьманом, якому Нечай дорікав за нерішучість. Спитати б оце Нечая, спитати інших: куди рвалися, чом так нетерпеливились? То я мав би летіти до Чигирина як вітер, бо думав про. нього вдень і вночі: в час тяжкого сидіння на Бучках, коли немиті, голодні, упосліджені зимували зиму своєї розпуки і надії, думав і в отому поході через бездорогі степи, і в смердючій татарській кошарі, і в ханському палаці, дивлячись на гаремну Соколину вежу, бо хіба ж не в такій вежі десь замкнено мою голубку? Скрізь думав тяжко і безнадійно про Мотронку, готов усе покинути, від усього відмовитися, позбутися навіть власної суті, стати самим духом лиш і з вітрами степовими полинути до Чигирина, ввірватися в осоружну оселю старостой нікчемного і бодай обвіяти лагіддю миле личко з сірими очима під темними бровами. Та стримував своє розшаліле серце, гамував, приборкував, як дикого беркута, і ждав своєї години, своєї величі. Шкода говорити. Велич — у вмінні стримуватися там, де вже ніяк не можеш стриматися, і ніхто не помітить її в тобі, ніхто не підкаже, доки не помітиш сам.

Я наступив собі на серце, але витерпів. Билися об мене гнівливі хвилі нетерплячки— я вистояв. Реєстровики могли вдарити на Ганжу — і тоді навіть хитрий Тугай — бей покинув би мене серед степу самотнього. Старий Потоцький з Калиновським за ці два тижні могли б уже прийти на поміч своєму оточеному війську — і тоді не зоставалося б у мене ніяких надій. Та все сталося так, як я хотів і знав. Бо моя земля, і народ мій довкола, і все мало сприяти тільки мені, а не моїм ворогам. Коронний гетьман за два тижні так і не довідався, що сталося з його передовим загоном. Про бунт реєстровиків його сповістив комендант Кодака Гроздзіцький уже тоді, як під