Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Піднявся Чорнота:
— Боїтеся „гака“ робити — йдем навпростець до фронту. На місці крутитися — ще скоріш оточать. Зрештою, скажіть мені панове, на милість божу — по якого чорта нас отут тридцять тисяч зібралося!!! Черкаські бори і без нас стоятимуть... Сам Бог посилає нам годину, в яку можемо щось зробити для України. А ми її протупцюєм на місці та пробалакаєм. Ще раз повторюю — йдем до фронту! Не гаючи дорогого часу — рушаєм назустріч нашому урядові і військові. Розвернемо ворогові запілля. Поки дійдем — буде нас вдвоє, може й втроє більше. Голос забрав командир 1-го полку Степової дивізії.
— Я, панове отамани і старшини — не проти того, щоби йти до свойого війська. Але... наші херсонці і так вже нарікають, що далеко завели їх... На марш до фронту — навряд чи погодяться...
Серед Холодноярців теж було чимало таких, що не мали охоти відходити далеко від хат. Та я знав, що вразі рішення іти до фронту — ніхто із них не посмів би сказати, що він не хоче.
Дрібніші місцеві отамани, з повагою на обличчях, слухали і поглядали на Блакитного, Деркача, Голого... Чекали, що скажуть головні ватажки. Голий, порадившись із своїми сусідами, сказав, що він і підвладні йому отамани цілком одобрюють плян іти на з’єднання з Українською Армією, щоби підсилити її, але... він переконаний, що його повстанці дальше Черкаського повіту не підуть.
Отаман-галичанин зірвався і весь почервонівши — вдарив кулаком до стола.
— Як то не підуть?! Що то є — не підуть?! України хоче — а з повіту не піде? Прецінь то є військо! Як я кажу, щоби йшов — то мусить іти — бо шляґ го трафить!
Більшість присутніх зареаґувала на цей вибух „австрійця“ посмішками і маханням рукою.
Та становище цього ватажка повстанців, відповідно уняте, не було таким смішним і абсурдним, як видавалося... Селянин брав рушницю чи косу і йшов боротися. Він хотів бути... військом. І коли в нього впоювалося віру в справу, коли він вірив в „зорю“ свойого ватажка, коли ватажок не „мітінґував“ і не питався його, чого він хоче, а чого не хоче — лише авторитетно і певно відрубував накази — повстанець йшов за ним всюди і був ідеальним вояком.
Сидячі на нараді, задумуюся над тим, що цими самими шляхами, з такими ж приблизно силами, розпочав свій тріюмфальний похід Хмельницький. Він напевно не питав своїх повстанців, чи вони хочуть іти на Захід — чи хочуть вертатися до своїх сіл...
Останній забрав голос отаман степовиків, що радився кілька хвилин з Деркачем.
— Панове старшини! Фронтові ми багато не допоможемо. Зрештою він і не потребує нашої допомоги. Большевицькі армії відступають і все промовляє за тим, що стримати наступу... українського і польського війська — на цей раз вже їм не вдасться. Я тримаюся думки, що ми зробим більше діло для України, як зачекаємо отут, в вигідній для оборони місцевости, поки фронт докотиться до Дніпра. В той час, частині червоного фронту, яка буде відступати на переправи у Черкасах — ми відріжемо шляхи відступу. Коли приняти під увагу, що вода у Дніпрі стоїть досить високо, переправи у Крюкові-Кремінчуці — теж можемо відрізати, а до переправ у Києві і Катеринославі — далеко — цілий відтинок червоного фронту — буде знищений. А поки що — будем провадити тут операції і нищити ворожі частини, які ворог тримає в запіллі, і будем дожидати наближення фронту.
— А що, пане отамане, як гора не схоче прийти до Магомета? Як фронт не наблизиться — а віддалиться? — відізвався Чорнота.
Блакитний розвів руками.
— Мій друже! Не треба дуже глибоко розумітися на військовій штуці, щоб бачити, що операції червоної армії на Україні — програні безповоротно. У побідний наступ — вона вже не перейде, хоч би тільки тому, що має опановане повстанцями запілля й знищений транспорт...
Піднявся Деркач.
— Панове старшини! Машеруючи на Київ, чи до фронту, ми не будемо забезпечені, що нас не розіб’ють. Залишаючись коло Дніпра, у своїй місцевости — ми забезпечені, що збережемо до критичного моменту свої сили і зможемо відіграти значну ролю. Я поділяю погляди пана отамана Блакитного і одобрюю його плян.
Більшість присутніх — теж підтримала і одобрила.
Нарада закінчилася.
Правду кажучи, по промові Блакитного я сам в душі погодився з його пляном. Поспішити до фронту, стати скоріше під прапором рідного війська — це добре... Але стягнути до Дніпра повстанні сили, замкнути розбиту червону армію на Правобережжі, забрати у неї для українського війська ту масу коней і зброї — це двічі добре... Хто ж міг передбачити, що поляки замиряться на половині дороги до цілковитого розбиття большевизму, що наша „гора“, завдяки цьому — відкотиться від нас аж за Збруч...
Гості, дискутуючи ще, виходили із діяконівської світлиці. Чорний Ворон, що залишався ще з Блакитним у нашому штабі „на чайок“ — не уступав і боронив перед ним та Деркачем свій плян захоплення Києва. Блакитний настоював на недоцільности такої операції.
— Що вам так Київ у голову засів? — розводив руками перед Вороном. — Київ поляки і без нас займуть. Наша армія на правому крилі фронту... В напрямку Києва — піде хіба якась „репрезентативна“ частина... А наше завдання — допомогти у першу чергу свойому війську.
Ворон „таємничо“ посміхнувся.
— Кажете, пане отамане, — поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз — вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам... І як би я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього — захопив би Київ перед самим їх носом...
Чорнота, що прислухаючись до розмови сидів зо мною на старенькій отомані — впав у „фільозофський настрій“...
— Бачиш — це розмовляють між собою два коліри: чорний і блакитний... Хай мене чорт вхопить, як той ніжний колір у нашому прапорі — принесе Україні щастя... А знаєш — думка у Ворона непогана... Захоплення столиці українськими повстанцями, раніше ніж дійде до неї фронт — було б неабияким подарунком для українського уряду... Чорний Ворон, хоч і „степовий бандит“ — на „міжнародніх чемностях“ розуміється... Я погоджуся, щоб не йти до фронту — лише не пускати „товаришів“ утекати через Дніпро. Але у Києві... Хоч би тільки тому, що як наближення фронту відтягнеться ще на місяць — ми,
