Зібрання творів - Амброз Бірс
У видінні Галпін простував курним шляхом, білим проти дедалі густішого сутінку літньої ночі. Звідки й куди провадила ця дорога, навіщо було нею йти, він не тямив. Втім, усе здавалося простим і природним, як завжди уві сні. Так, у країні по той бік ложа не докучають несподіванки, відпочивають судження. Невдовзі мандрівник вийшов на роздоріжжя. Від битого шляху відбігала лісова просіка, мало ким ходжена. Видавалася геть занедбаною. Мабуть, тому, що веде вона до чогось лихого, подумав Галпін. І все ж таки, ні на мить не завагавшись, звернув на неї, керований якоюсь конечною потребою.
Йдучи, він відчув, що навколо нього кубляться невидимі істоти. Годі було їх розпізнати. З-поміж дерев по обидва боки до нього доносився хрипкий нерівний шепіт – хоч і дивною чужою мовою, а однак дещо можна було зрозуміти. Уривчасті виголошення потворної змови проти Галпінового тіла і душі.
Давно вже споночіло, а проте безконечний бір, крізь який він мандрував, заливало тьмяне світло. Сочилося немов нізвідки, у його мерехтливому промінні ніщо не відкидало тіні. Галпінів погляд привернула багряним полиском баюрка у старій колії. Мабуть, тут недавно випав дощ. Нагнувшись, побовтав рукою в калюжці. Пальці забруднилися, на них кров! Куди не кинь оком, всюди кров. її плями – на розложистому листі бур’янів, що рядком стоять на узбіччі. Суха пилюка поміж коліями прибита темно-червоним розсипом краплин. Стовбури дерев загиджені широкими масними патьоками; кров, наче роса, скапує з листків.
Фрейзер видивлявся на все це, охоплений жахом – тим більшим, що нежданим. Здогадувався, що тепер покутує за якийсь злочин. Знав, що тяжко завинив, тільки не міг чітко пригадати, в чому саме. До таємничих жахіть зачарованого лісу додалося ще одне – докори сумління. Даремно сягати пам’яттю в минуле, щоб збагнути, коли і як випало згрішити. Товпилися сцени, події, вчинки, одна картина витісняла іншу або безладно змішувалася з нею, і ніде не було навіть проблиску того, чого шукав Галпін. Через цю невдачу муки сумління посилилися. Чоловік почувався, як той, хто вбив когось у темряві й не знає, кого саме і за що. Тут панувало страхіття. Загадкове світло сяє з тихою погрозою. Дерева, кущі й трави, сумні й лиховісні, неначе змовившись, замишляють щось лихе. Звідусіль долітають виразні шепоти й зітхання неземних створінь. Галпін не витримав. Прагнучи звільнитися від чаклунського закляття, що досі прирікало його на безмовну покору, він заволав на всю силу легенів. Крик, подріблений, здавалося, на безліч дивних звуків, полетів, перериваючись і затинаючись, у лісові далі. Завмер там. Ніби нічого й не змінилося, але Фрейзер став хоч якось боронитися й підбадьорився.
– Не смію мовчати, – сказав він собі. – Може, біля цієї клятої дороги витають не тільки ворожі істоти, але й приязні. Обізвуся до них, дам їм знати про себе. Розкажу про свою біду, про кривду, якої тут зазнаю я – беззахисний смертний, покутник, невинний поет!
Насправді ж Фрейзер був поетом, як і покутником, тільки уві сні.
Вийнявши з кишені оправлений у червону шкіру записничок, він згадав, що не має олівця. Відламавши від куща галузку, вмокнув її в калюжку крові й заходився швидко писати. Тільки торкнувся паперу кінцем гілочки, як звідкись, із безмежної далини, загуркотів низький нелюдський регіт. Щораз гучніший, щораз ближчий, безрадісний, бездушний, безсердечний. Як у гагари, що самотньо кричить опівночі край озера. Цей сміх виродився в пронизливий зойк – біля самого вуха, а тоді поступово й помалу стих. Здавалося, пекельний реготун забрався на край світу – туди, звідки й прийшов. Але людина відчувала, що це не так, що він зачаївся десь поблизу.
Поволі Галпінові тіло й душу заполоняло дивне враження. Він не міг визначити, котре з чуттів загострилося і чи взагалі загострилося. Було сприйняття на рівні свідомості – загадкове духовне підтвердження того, що поблизу існує втілена надприродна могутня зла воля. Вона відрізняється від невидимих створінь, що рояться навколо нього, й набагато дужча, потужніша від них. Це вона зайшлася жахливим реготом, а тепер наближається. Звідки – невідомо, і припускати не наважишся. Забувся весь попередній страх, потонув у безкрайому жаху, що поневолив усе єство. Була лише одна думка: дописати звернення до прихильних людині сил. Вони, промчавши зачарованим лісом, порятують нещасника, позбавленого великої ласки – перейти в небуття. Галпін писав з блискавичною швидкістю. Не треба було вмочати гілку, сама сочилася кров’ю в його пальцях. Зненацька посередині рядка відмовили пальці. Батогами повисли руки, впала записна книжка. Позбавлений змоги ні рухатися, ні кричати, Галпін закляк, задивився на різко окреслене, спотворене обличчя, на мертві порожні очі рідної матері. Стояла перед сином, бліда й мовчазна, в білому савані.
ІІ
Змалку Галпін Фрейзер жив із своїми батьками в Нешвіллі, що в Теннессі. Були вони заможні люди, посідали помітне становище в суспільстві, що пережило лихоліття Громадянської війни. їхні діти мали всі можливості, як на той час, здобувати освіту та розвиватися. їх вводили у добірне товариство й навчали хороших манер. Наймолодший із них, Галпін, не відзначався міцним здоров’ям і був трохи паньканий. Розпещувався подвійно – через мамине надмірне піклування й татове недбальство. Фрейзер-батько був тим, ким не може не бути багатий південець, – політиком. Вітчизна, точніше – штат, а ще точніше – однопартійні, вимагали від нього часу й уваги, тож до вимог своїх домочадців доводилося прислухатися вухом, оглушеним тріскотнею й галасуванням політичних верховод, у тому числі й себе самого.
Юний Галпін був млявий, мрійливий і романтичний, схильний радше до літератури, ніж до юриспруденції – професії, до якої його ладили. Родичі, які вірили у спадковість, вважали, що він перейняв від покійного Майрона Бейна, прадіда по матері, одну прикметну рису – пристрасть споглядати місяць. Свого часу це небесне світило так вплинуло на Бейна, що той став доволі відомим поетом9 в англійських колоніях у Північній Америці. Навіть не дуже пильний спостерігач міг зауважити, що серед Фрейзерів чи не кожен був гордим власником розкішного видання поетичних творів цього предка (надрукованих коштом родини й давно вилучених із негостинного книжкового ринку). При тому чи не кожен (такого годі було сподіватися) відмовлявся ушановувати великого
