Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

— Як тут красиво! Як красиво! — вигукувала вона. — Ніколи б не подумала, що тут така краса. Бабусю, я так хочу тут залишитися!

Тим часом Вуй підкотив інвалідного возика, якого акуратно встелив кількома хустками. Підійшов до нош, на яких сиділа Клара й сказав:

— Може, доця сіла б у своє звичне крісельце, бо це таки затверде для неї.

І, не чекаючи, поки хтось це зробить, підхопив дівчинку своїми сильними руками та з великою обережністю пересадив на м’яко встелене сидіння возика. Потім із великою вправністю, ніби все життя тільки й робив, що доглядав паралізованих, старанно вкутав Кларині ноги кінцями хустин. Бабуся спостерігала за всім із величезним здивуванням.

— Мій дорогий Вую, — спромоглася вона нарешті висловити захоплення, — скажіть, де ви навчилися так уміло доглядати за хворими, і я відправлю туди на науку всіх знайомих доглядальниць.

Старий ледь усміхнувся:

— Такому навчишся тільки з практики, такого з книжки не вичитаєш…

Навіть посмішка на обличчі не могла приховати, що він згадує сумні події свого життя: стражденне обличчя чоловіка, прикутого до інвалідного крісла, його було скалічено так, що він не міг поворухнути ні руками, ні ногами. Той чоловік — його командир. Тоді, на Сицилії, Вуй витяг буквально пошматованого капітана з-під скаженого обстрілу. Після цього той не відпускав його від себе, Вуй став для нього єдиним доглядальником, аж поки муки капітана не припинилися, він пішов із цього світу. Тепер старий знову відчув потребу полегшити страждання хворої людини, допомогти Кларі, чим тільки може.

Небо над хатиною Вуя, над старезними ялинами та стрімкими, що мерехтіли сірим і встромлялися в його синяву, горами було без єдиної хмаринки. Клара ніяк не могла намилуватися краєвидами.

— Гайді, як би я хотіла пройтися з тобою по цій травичці, обійти навколо хатини, постояти під ялинами, — пристрасно вигукнула вона, — якби була в мене така можливість, подивитися разом на те, про що не раз чула, але ніколи не бачила!

Гайді приклала трохи зусиль, і ось інвалідне крісло вже котиться по сухій, зарослій травичкою, землі до ялин позаду хатини. Там діти спинилися й затихли. І знову чогось подібного Клара ще ніколи не бачила: старезні, височенні ялини звісили довгі та лапаті віти аж до самої землі. Чим нижче — гілля ставало все більшим і густішим. Бабуся, яка пішла слідом за дітьми, також застигла в мовчазному захопленні від дерев. Вона ніяк не могла визначитися, що найбільш привертає увагу в цих прадавніх велетах: густі верхівки, які високо коливаючись, виграють у небесній блакиті музику вітру, чи могутні стовбури, з грубезними гілками. Вже багато років заглядають дерева зі своєї вишини в долину, де метушаться люди. Все постійно змінюється, і лиш тут, угорі залишаються незмінними ці ялини.

Тим часом Гайді підкотила крісло з Кларою до козячої кошари, широко розчахнула маленькі двері, щоб подружка могла побільше побачити. Щоправда дивитися, власне кажучи, не було на що, бо кізки з Петрусем на пасовиську.

Клара засумувала:

— Бабусю, як би мені дочекатися Білки, Бурки та інших кізок, побачити Петруся-козопаса! Я ж бо ніколи їх не побачу, коли ми, як ти казала, завжди будемо ще за дня повертатися у село.

— Давай, люба дитино, радіти з краси, що навколо, й не будемо затьмарювати собі настрою пошуками того, чого нам ще бракує, — відповіла бабуся, йдучи за кріслом, яке знову почали штовхати вперед.

— Ой, квіточки! — скрикнула Клара, — цілі зарослі ніжних червоненьких квіточок! А як дзвіночки колишуть синіми голівоньками! От якби я могла встати й нарвати собі квіток!..

Гайді блискавично метнулася до квітів, що так сподобалися Кларі, й повернулася з великим букетом.

— Але це просто ніщо, — сказала вона, поклавши букет подрузі на коліна, — от коли б ти піднялася з нами на пасовисько, там є на шо подивитися! Там в одному місці росте сила-силенна різних квітів: золототисячник, багато-багато таких же синеньких дзвіночків, а ще тисячі світло-жовтих квітів, що блищать у траві щирим золотом. А ще там є квіти з великими листками. Дідусь називає їх «сонячні очі». Крім того там ростуть коричневі квіточки, знаєш, такі з кругленькими голівками! Вони так пахнуть! Як там красиво! Сядеш посеред цих квітів, і нікуди йти не хочеться, вставати не хочеться — так гарно!

Гайді зі сяючими очима захоплено розповідала про улюблені місця. Клара й собі запалилася бажанням побачити їх.

— Бабусю, могла б я піти туди? Як ти думаєш, я б змогла піднятися на гірське пасовисько? — пристрасно запитувала дівчинка. — Якби я могла ходити, я б піднялася із Гайді в гори!

— Та я попхаю тебе! — жваво запропонувала та й, щоб показати наскільки це просто, набрала такого розбігу, штовхаючи візка навколо хати, що він, повернувши за ріг, ледь не покотився вниз.

На щастя, дідусь, який був поблизу, вчасно спинив його.

Поки Гайді з Кларою та бабусею милувалися ялинами, господар без діла не сидів. Тепер коло лавки під хатиною стояли стіл і крісла для гостей. На столі розставлено необхідний посуд, щоб можна було гарно, на природі, пообідати. Обід саме булькав, паруючи, у котлі та підсмажувався на страви, і всі дружно та весело взялися полуднувати.

Бабусі страшенно сподобалося так обідати. З видом на далеку долину та чистим, без жодної хмаринки, небом над горами. Легенький вітерець приємно охолоджував всіх, хто сидів за столом, та приємно бринів у ялинах, ніби виграючи святкову застільну музику.

— Скільки живу, ще ніколи так не обідала, яка це краса! — вигукувала бабуся. — Очам своїм не вірю, — страшенно здивувалася вона за якусь хвилю, — Кларусю, та ти смакуєш аж два кусні сиру!

І дійсно на Клариній скибці хліба парував другий шматок золотисто підсмаженого сиру.

— Бабусю, це так