Темнота - Улас Олексійович Самчук
— А тому, що вони були погани, — казав добрячий учитель.
— А що то таке погани?
— Погани, то такі люди, що не вірять у правдивого Бога. — Вірочка ще б щось спитала, але їй не вистачає слів. І фантазії. У неї живі оченята, злегка задертий носик, дві ямочки на щічках, одна права трішки глибша, ліва трішки мільша…
А Мар'яна останніми тижнями задумала щось також… Багато листів писала, пізніми ночами довго просиджувала, кудись ходила, їздила, іноді радгоспною тачанкою, іноді Івановим конем. Часто у Каневі бувала… Прибіжить, наробить метушні, галасу, залишить цілі пакунки харчів і знов зникає.
А в суботу, за два дні перед першим травнем, Марія Олександрівна мусить пекти і варити немов на Великдень.
— Навіщо тобі, дочко, того стільки? — питає Мар'яни.
— Мамо! Робіть, що кажу. Треба!
Але скоро її таємниця відкрилась. Нагло, ні сіло ні впало, з'явився Петро з Києва із своєю Катериною Львівною. Разюча несподіванка, бо кого-кого, але Петра таки не чекали. Ніхто їх не пізнав звичайно, стільки років не бачились, та й змінились вони, мов би з іншої плянети прибули.
І увійшли вони чомусь заднім входом, в обох по вузликові під пахвою, Вірочка, що їх перша побачила, так і викрикнула:
— Зебраки! Мамо, зебраки прийсли! — Марія Олександрівна поспішила їм назустріч з шматком хліба, побачила їх і отетеріла.
— Чи не Петро, часом, Григорович?
А той відповів по-російськи:
— Він і є! — А тоді почали чоломкатись.
Вийшов і млявий, розхрістаний Микола Степанович, підняв злегка голос:
— А! Какой сюрпріз! Вєчность! Ціла вічність!
І Наталія Петрівна навинулася, ахнула, руки заломила і кинулась назад:
— Фоню! А знаєш хто приїхав?
— А хто? — почувся слабий голос.
На другий день перед восьмою ще більший «сюрпріз». Хтось шарпнув за дзвінок, призначений для пацієнтів, доктор пішов відчиняти, трохи сердитий, не бачить, мовляв, що не час, шляпає своїми шляпцями до дверей, відчиняє їх і бачить: перед ним довгий чолов'яга у ватянці зачовганій, у штанях ватяних, у валянках, у шапці-вушанці із мішком за плечима.
— Вам чого? Не відітє? — і тикає на табличку прийнять.
— Не впізнали, Миколо Степановичу, — чує доктор голос знайомий, низький, грудний.
— Ай-яй-яй! Софрон Григорович, Софрон Григорович! Марусю! А ходи-но сюди! — і кинулись чоломкатися. На цей оклик відчинились усі двері і навіть Афіноген Васильович появився в коридорі. А доктор, як обняв Софрона, так і розридався. Усі стояли і дивились, мов укопані. А як дійшла черга до Афіногена Васильовича, то Софрон мало не заревів.
— Невже це ви, Афіногене Васильовичу?
А старий відповів:
— Так, це я, Софроне Григоровичу. Це я ось став таким непотрібним.
А к вечору ще одна і остання, і найбільша несподіванка. Під будинок Лоханських під'їхало авто. Якийсь «Форд» з часів останньої війни. На всій вулиці переляк. У Лоханських хтось виглянув. По всіх кімнатах полетіло слово: «Андрій»! Зчинився ніби сполох. Невже Андрій? Усі стільки про нього чули, бачили знімки у газетах, і ось він сам тут. І дійсно: з округлого, пилюгою прикритого жолоба на колесах вилізає пан у сірому закордонного крою новому плащі і в капелюсі. За паном вийшла дама у костюмі англійського крою з великим вузлом на руках. І пан, і дама — обоє зовсім тут штучні. Вони не туди попали. Але пан одразу почав з присутніми обійматися, дама, пішла далі, звільнилась від вузла і почала також вітатися.
Це Андрій і Ольга із своїм Октябрином. Усі схвильовані, усі піднесені. Андрій дивний, не свій, нові черевики під ним риплять. Ольга живіша і все говорить. І повний коридор валіз. Доктор ахає без перерви, Марія Олександрівна бігає, мов дівчина.
— То все наша Мар'яна. А мовчала. Андрію! А як там у вас? Також суша?
— Я ще, мамо, не був на селі.
— А! Звісно, каже доктор. Міські люди. То ми тут селюки. — Говорили всі і говорили швидко. І по-російськи з сильним українським акцентом. І було лише двоє без акценту: Софрон по-російському і Афіноген Васильович по-українському.
На когось чекали. На Івана. Розуміється. І на Мар'яну. Рано-раненько від'їхала верхи і ще не вернулася, Івана взагалі давно тут не бачили. Мар'яна обіцяла його привезти, але ось підвечірок, а їх нема. Ходили, прибирали, чепурились. Андрій мився, Ольга поралась із дитиною. Марія не може натішитись внуком — така краса, лише навіщо той Октябрин? І як це сталося. Але Ольга мовчить. Історія довга і складна і краще б її промовчати.
І нарешті, об одинадцятій прибули Іван з Мар'яною. Раніше ніяк не могли. А рано о п'ятій мусять назад, навіть візника не відпустили. А коли Іван увійшов — лице бронза, очі горять… І Сопрон, і Петро, і Андрій… Усі встали. Віталися мовчазно, у декого уста здригались. В одній кімнаті було тісно. Морози! І це не хутір. І кого ще тут бракувало? Не питали, але знали кого. Батька і Тетяни. І всі якось, ніби струна натягнута, дрижали. Почав розмову Іван, говорив про радгосп. Іван — завжди Іван.
— Нічого, братчики… Виїдемо! Мій радгосп починає рухатись. А була купка нещастя. А що ж там наш Петро? — Очі всіх повернулись на Петра. Той хотів, ніби, згорнутися.
— Та що я… От… Працюю. Портрети. Тепер роблю Тухачевського… Я захоплений… Така славна робота… І повірте: з мене вийшов добрий портретист, хоча був я пейзажистом. Виробився, маю велику практику… Деякі портрети роблю з пам'яті.
— Мусить бути просто, строго, суворо, — зазначив Андрій.
— Так. Ясно. У мене тільки якось мало відваги, а то б я міг піти далеко.
— Маємо великі перспективи… Хм… Хм… А як там ти? Чую, ідеш вгору. Ясно! — каже Андрій.
— Спасибі Андрію, що виручив, — каже Іван, і Андрій знає, про що йде мова.
— Не мені, не мені, — каже Андрій з легким жартом. — Зрештою, наша влада знає, що їй робити, — каже він.
— О! Розуміється, — каже доктор.
— Ясно, ясно! Як не кажіть — велике, світове діло… А у нас тут просто розкіш! І все Мар'яна. Мар'яно! Ти у нас герой Совєтського Союзу. Орден! — проголосив Андрій.
— Два! — добавив доктор. — Вона тут генерал-губернатор. Чуда робить.
— Я не міг їхати, — почав Сопрон. — Не давали командировки. Але зайшов до доктора і кажу: або я хворий, або в домі божевільних — рішайте, Ксенофонте Марковичу. Там в нашій хахландії всі мої брати з'їжджаються — рятуйте. А
