Після тебе - Джоджо Мойєс

— Та про що ти взагалі, чорт забирай, говориш?

— Звісно, набагато простіше просто триматися за свою нікчемну роботу та постійно на неї жалітися. Набагато простіше сидіти на дупі рівно та вдавати, ніби все, що відбувається, від тебе не залежить.

— Я не можу поїхати, доки це не вирішено.

— Лу, твоє життя — у твоїх руках. А ти поводишся так, наче на тебе постійно валяться речі, яких ти не контролюєш. Це що, почуття провини? Ти думаєш, що винна щось Віллові? Ти себе за щось караєш? Приносиш у жертву власне життя через те, що не змогла врятувати його?

— Ти просто не розумієш.

— Е ні, я чудово розумію. Я розумію тебе краще за тебе саму. Його дочка — це не твоя відповідальність. Ти мене чуєш? Не твоя. А якщо ти не поїдеш до Нью-Йорка і проґавиш таку можливість, заради якої мені б хотілося тебе вбити, я взагалі з тобою більше не розмовлятиму. Ніколи.

Інспектор постукав у моє вікно. Я опустила скло та скорчила пику, мовляв, «тут сестра теревенить без упину, і я ну ніяк не можу її зупинити». Він постукав по своєму годиннику, і я енергійно йому кивнула.

— Лу, я маю йти. Подумай про це. Лілі — не твоя дочка.

Я подивилась на телефон, що замовк. Подякувала інспекторові та підняла вікно. У голові стрибали слова Лілі: «Він навіть не був мені справжнім батьком».

Я повернула на розі та припаркувалася коло заправки. Тут відкопала старий телефонний вказівник і спробувала пригадати назву вулиці, яку назвала Лілі. Паймор, Пайкраст, Пайкрофт! Знайшла на мапі Сент-Джонс-Вуд і спробувала прикинути, чи можна звідти дійти до тієї вулиці за п’ятнадцять хвилин? Мабуть, це воно.

Потім я знайшла його прізвище на цій вулиці — будинок 56. У мене аж живіт стисло від радощів. Я завела машину, увімкнула першу передачу та вирушила туди.

Будинок матері Лілі був лише за милю звідси, але різниця вражала. Будинки в Сент-Джонс були вкриті білою ліпниною або ж побудовані з червоної цегли, схожі один на одний, оточені підстриженими тисами і ніби завжди абсолютно чисті. Вулиця, де жив Мартін Стіл, являла собою куточок двоповерхового Лондона, де захмарні ціни на житло навіть близько не відповідали зовнішньому вигляду.

Я повільно їхала повз накриті чохлами автівки та перекинутий смітник, аж доки знайшла вільне місце коло невеликого вікторіанського будиночка в блоці[40] — таких багато по всьому Лондону і вони мало відрізняються один від одного. На дверях фарба трохи облізла, коло сходів стояла дитяча лійка. «Будь ласка, хай Лілі буде тут, — благала я. — У безпеці цього дому». Я вилізла з машини, зачинила її та піднялася сходами.

Крізь двері було чути звук піаніно — один і той самий нечіткий акорд знову й знову. А ще — приглушені голоси. Я завагалась, але потім натиснула на кнопку. Музика різко стихла.

У коридорі почулися кроки, і двері відчинилися. Переді мною був чоловік трохи за сорок, у джинсах та картатій сорочці. На обличчі — добова щетина.

— Слухаю вас?

— Я шукаю… я шукаю Лілі.

— Лілі?

Я всміхнулася та простягла йому руку.

— Ви — Мартін Стіл, правильно?

Він глянув на мене та відповів:

— Можливо. А ви хто?

— Я подруга Лілі. Я… я намагаюся з нею зв’язатись і подумала, що вона може бути у вас. Або ж, може, ви знаєте, де її шукати.

Він спохмурнів.

— Лілі? Лілі Міллер?

— Так, її.

Він потер щоку та озирнувся.

— Ви б не могли зачекати?

Він пройшов коридором, і до мене долетіли якісь завдання тому, хто займався на піаніно. Коли він повернувся, гра відновилася — спочатку непевна, а потім наче з більшим запалом.

Мартін Стіл причинив за собою двері та на хвилину нахилив голову, наче намагався обдумати моє запитання.

— Вибачте, я дещо не зрозумів. Ви — подруга Лілі Міллер? Правильно? А чому ви прийшли сюди?

— Бо Лілі казала мені, що приходила до вас у гості. Ви… ви ж були їй вітчимом?

— Ну, не офіційно, але так. Дуже давно.

— Ви музикант? Ви колись водили її в садочок? Ви ж наче й досі спілкуєтесь? Вона розповідала мені, що ви з нею були близькі. І що її матір із цього не дуже раділа.

Його очі звузилися.

— Міс…?

— Кларк. Луїза Кларк.

— Міс Кларк, Луїзо, я не бачив Лілі Міллер відтоді, як їй було п’ять. Таня вирішила, що нам краще взагалі не спілкуватися більше.

Я вражено дивилася на нього.

— Тобто ви хочете сказати, що вона ніколи сюди не приходила?

Він задумався на мить.

— Приходила. Років зо два тому. Але час був не найкращий — у нас щойно народилася дитина, я починав викладати, і, якщо чесно, я навіть не зрозумів, на що саме вона сподівалася.

— І відтоді ви її не бачили й не говорили з нею?

— Крім того єдиного разу — ні. У неї все гаразд? Щось сталося?

Хтось наполегливо грав на піаніно до — ре — мі — фа — соль — ля — сі — до. До — сі — ля — соль — фа — мі — ре — до. Знов і знов по колу.

Я махнула рукою та почала задки спускатися сходами.

— Ні-ні, нічого не сталося. Вибачте, що потурбувала вас. Усе гаразд.

Я провела ще один вечір, блукаючи вулицями Лондона та ігноруючи дзвінки від сестри й е-мейли з примітками «ТЕРМІНОВО» та «ОСОБИСТО» від Річарда Персіваля. Я їздила містом, аж доки очі почервоніли від світла фар. Гроші на бензин закінчились, а я непомітно для себе почала їздити там, де вже була.

Десь після півночі я приїхала додому з наміром узяти свою банківську картку, випити чаю, дати очам відпочити з півгодини та знов поїхати на пошуки. Я роззулась і зробила собі пару тостів, які так і не змогла з’їсти. Натомість проковтнула ще дві таблетки знеболювального та лягла на диван. У голові вирували думки. Я точно щось пропустила. Має бути підказка. Від утоми в голові гуло, живіт зводило від хвилювання. На яких вулицях я ще не була? Чи могла вона поїхати кудись за межі Лондона?

Виходу