Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
– Він міг каятися в єдиному. Він міг справді каятися, що його жертва не дала результату. От що найстрашніше для Нього і для кожного, хто йде на Його поклик, хто несе за Ним свій хрест, – за цими словами з очей юнака покотилися сльози, кожна з яких була більшою за саму планету. Хлопець вирвався з лабетів своїх могильників, яких він переміг. Але плакав із безсилля їх навернути, від безпорадності їх врятувати.
Їй, у координатах її світобачення, трохи дивними видалися його клопоти. Твоє життя – при тобі! Що ще треба для повного й цілковитого щастя! Аж тут курінь захитався від несамовитого дівочого вереску. Вона стояла обличчям до входу. У вузькому отворі між навислим пагінням лози маячило людське опудало. Живий пітекантроп. Звір із вибалушеними очима. Із довгим волосяним покривом, крізь який на спотвореному дикою гримасою обличчі пробивалися налиті жахом очі. Такі ілюстрації вона бачила лише в підручнику з анатомії, коли людина, згідно з офіційною доктриною тієї держави, була вдосконаленим варіантом мавпи.
Мавпа загарчала. Андрій став наперед Світлани, загородивши її собою від нападу. Спис, виточений для ловіння риб, мав піти в дію, як і тридцять тисяч років тому, коли пралюдина ще не була запліднена божественним первнем. Дикун ступив крок уперед і скоротив уже відстань до довжини витягнутого списа. Андрій різко простягнув металевий наконечник у сторону нападника. Страховисько відсахнулося назад і почало вичавлювати із себе звуки. Але, вочевидь, перебувало ще на тій стадії еволюції, коли зв’язна мова була недоступна для живих істот на цій планеті. Її, мову, пралюдям дарував Бог значно пізніше. А до того, до принесення цього дару звідти, двоногі тварини, як і цей-от печерник, не відрізнялися від усіх інших членів земної фауни. Їхня здатність до спілкування перебувала десь посередині між коров’ячим муканням і собачим гавканням. Цей постулат дарвінізму й ілюстрував гість із тридцятитисячної минувшини. Однак загроза в його очах перемінилася на заклик. Відтак звір почав уже майже по-людськи махати рукою та кликати за собою.
Андрія в цю мить почала свердлити пекуча здогадка – очі видалися йому знайомими. До болю знайомими. І не тому, що всі ми – діти Адамові. Зрештою, це Адам міг бути його дитям, а не навпаки. Він сповз значно нижче, ніж біблійний пращур. Десь на двадцять тисяч років. Униз по сходах еволюції.
Знайомий був спотворений дееволюцією, як можуть спотворити десятки тисячоліть. Створіння, деформоване заднім ходом розвою, уже вийшло з куреня, махаючи рукою, кличучи ревом за собою. Андрій вивільнився з цупких пальців Світлани, що вп’ялися йому в плече, й пішов слідом. Місяць насипав на галявину стільки світла, що було видно, як удень. «Воно» йшло, прикульгуючи. І тут Андрій упізнав його. За ходою.
– Дмитре, це ти!
Дикун підскочив і почав тікати. Андрій гнався за ним, викрикуючи:
– Діма! Не бійся! Ну почекай!
Сумніву не було. Це був колгоспний шофер, що заробляв гроші на горілку тим, що відвозив у прірву зламані хрести. Напарник Паші. Дар мови він утратив ще там, на горі. Потім його не знайшли серед обгорілих жертв. І сказали мамі, що спопелився дотла. У райкомі радили поховати урну, але вона категорично відмовилася. Що це був він, Андрій уже не сумнівався. Живий, але здичавілий. Від отриманого потрясіння. Вернувся в той стан, коли людина ще не знала Бога. Коли Бог ще не надав їй богоподібності.
Дмитро – просто екземпляр для малюнків у підручниках з анатомії. А всі вони, радянські люди, виведені в колбі марксизму-ленінізму, – мутанти, усі ці атеїсти, починаючи з вождя в Мавзолеї й закінчуючи Пашею на церкві й тисячами комсомольських дикунів під нею, – хіба вони не такі ж виродки, як і здичавілий Дмитро? І хіба може бути іншою людина, яка не вірить у Бога, хай би яке ім’я він мав – Ісус, Аллах чи Єгова? Людина без Бога – це вже не людина.
Вони, Андрій і доісторичний Дмитро, ганялися один за одним по усьому острівцю: дикун виявився спритнішим у лозових джунглях. Вони неслися на протилежний берег, у напрямку вирви, від якої віддаляла стрімка течія.
Андрій загубив з поля зору Діму, але гудіння мотора перенесло всю його збуджену увагу вже на інший об’єкт. Над прірвою стояв лісовоз. У кузові Харкавий надівав на шию Христа петлю. Так от куди кликав Діма! Ця страшна вирва, крутило, прірва – як тільки не називали яму, – стала кладовищем для вбитих хрестів.
А утворилася вона одразу після війни. На континенті від Лісабона до Владивостока найбільше сховище газу було не в Сибіру чи в Перській затоці, а тут, у Галичині, в Західній Україні. На початку Першої світової війни, яку Гітлер і Сталін розпочали як союзники, ця багатюща галицька підземна комора стала яблуком розбрату між двома хижаками – червоним і коричневим. Сталін тоді вирвав у союзника – Гітлера цю здобич, і за їхнім спільно проведеним кордоном Галичина ввійшла до складу СРСР. Одразу після війни Москва почала шаленими темпами викачувати український газ. Сталін підняв європейську частину СРСР із воєнних руїн виключно завдяки західно-українському газу. Найбільші на той час у світі газопроводи Дашава – Ленінград, Дашава – Москва, Дашава – Київ, Дашава – Рига – ось ті артерії, які влили кров у мертве тіло економіки СРСР. Назва галицького села Дашава, яке ген через річку від Кедрівки, прогриміла на всю планету.
Лише значно пізніше цю славу всесвітньої нафтової артерії від Дашави перейме Саудівська Аравія. А тоді вона, бандерівська Дашава, дала життя зруйнованій війною Східній Європі від Сяну до Уралу. Це вже згодом, коли постане незалежна держава Україна, вона матиме найбільше у світі підземне родовище газу. Але порожнє. Геть викачане ще тоді, у 40-х і 50-х, коли Галичина підняла з руїн весь Союз.
І коли почалося це небачене плюндрування природних ресурсів, яких би самій Україні вистачило на століття, отут, на околиці Кедрівки, стався бунт. Люди не могли опиратись колоніальному вторгненню – збунтувалася природа. Одна з найпотужніших свердловин газу злетіла в повітря. Вогняний стовп галицької непокори стояв до неба. Свердловина горіла роками. Ночей на кілька років у радіусі декількох кілометрів не стало – таке було багаття, що у десятках навколишніх сіл уночі було видніше, ніж удень. Коли газ, що не захотів дістатися москалям,
