Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
А сталося це дуже раптово, несподівано, у людяному місці, на вулиці. Якраз був у кінці Святоянської і наближався до місця її перетину з Польовою, коли там на самому розі, майже біля кута останньої кам’яниці охопив його зненацька смертельний страх. Страх той вигулькнув звідкись із завулку і залізними кігтями вхопив його за горлянку.
– Не підеш далі, любий! Ані кроку далі!
Одонич спочатку намірився звернути зразу ж на Польову там, де закінчувалася згадувана кам’яниця з вікнами на обидві вулиці – коли почув у собі той спротив. Невідомо чому раптом цей кут пересікання вулиць видався йому засильним як на його «нерви»: просто появився шалений страх, що там «за поворотом» можна зустрітися з «несподіванкою».
Будинок на розі, котрий потрібно було обігнути майже під прямим кутом, щоб повернути на Польову, оберігав його зараз перед тією немилою обов’язковістю, затуляючи своєю величною спорудою вид «з тамтого боку». Та врешті решт стіна мусила колись обірватися, відслонюючи несподівано, вражаюче несподівано те, що чаїлося за рогом зліва. Та нагальність, та ґвалтовність переходу з однієї вулиці на другу, яка досі майже повністю була закрита для його очей, переймала безмежною тривогою: Одонич не відважувався вийти назустріч «невідомому». Тому пішов на компроміс і тут-таки перед самим поворотом, заплющивши очі, тримаючись рукою за кам’яний мур, аби не впасти, помалу почав збочувати на Польову.
У такий спосіб зробив пару кроків уперед, торкнувши пальцями ребро стіни і обігнувши виступаючий кант будинку, відчув, що щасливо перебув поворот і попав на безпечну територію иньшої вулиці. Але, попри те, не смів ще розплющувати очі і, все ще мацаючи рукою будинки, спускався Польовою вниз.
Аж через кілька хвилин такої мандрівки, коли вже певним чином здобув «право перебування» в новій безпечній зоні, коли нарешті відчув, що тут «відають» про його присутність – відважився і розмружив ледь-ледь повіки. Глянув перед себе і з відчуттям полегкости переконався, що нема нічого підозрілого. Все було звичайне і нормальне, таке, яким би й мало воно бути на вулиці великого міста: стрімко проїжджали візники, пролітали, як блискавки, автобуси, обминали один одного перехожі. Одонич зауважив тільки якогось роззяву, який стояв за кілька кроків від нього, засунувши руки в кишені, з цигаркою в губах, і з цікавістю протягом певного часу приглядався до Одонича, зловтішно посміхаючись.
Одонича раптом охопила лють і ніби якийсь сором. Червоний від почуттів, які клекотали в ньому, він приступив до нахаби і грубо запитав:
– Чого ти вивалив на мене свої дурнуваті очиська, гімнюху?
– Ге, ге, ге! – процідив лобуряка, не виймаючи з писка цигарки. – Спочатку я си подумав, жи пан сліпий, а тепер си думаю, жи пан тілько ся бавив сам зі собов у цюцюбабки. Теж мені… ади-во. Ну і фантазія в пана!
І, незважаючи вже на розлютованого відповіддю джентльмена, перейшов, посвистуючи якусь арійку, на иньший бік вулиці.
Таким чином на горизонті вималювалася нова проблема: «на повороті».
Відтоді Одонич втратив упевненість в собі і свободу рухів у місцях публічних. Не міг перейти без почуття таємного страху з однієї вулиці на другу, застосовував метод обходу кутів широкими колами; було це направду дуже невигідно, оскільки «накладав» завжди значно більше дороги, але уникав таким чином ґвалтовних поворотів, значно згладжував кут заломлювання вулиць. Тепер уже не мусів заплющувати очей біля кам’яниць на розі.
Усі несподіванки, які ймовірно могли ховатися «за кутом», мали тепер досить часу, щоб замаскуватися перед ним; оте зблизька небачене, абсолютно гетерогенне і дико чуже для нього «щось», існування якого відчував шкірою по той бік повороту, могло тепер спокійно, не заскочене його наглою появою на розі нової вулиці, зачаїтися на певний час, висловлюючись ясним стилем Одонича, «зробити нору під поверхнею». Бо у тому, що там «за поворотом» було щось абсолютно «иньше» – не сумнівався вже анітрохи.
У кожному разі принаймні в тому проміжку часу Одонич зовсім не бажав собі зустрічі з «тим» око в око; навпаки, прагнув сходити йому з дороги, вчасно забезпечуючи «його маскування». Несамовита тривога, яка проймала його при самій думці, що могли настати перед ним якісь такого роду «відкриття», якісь небажані об’явлення і несподіванки – тільки зміцнювала його переконання, що небезпека справді значна.
Попри те думка иньших людей щодо цієї справи не хвилювала його зовсім. Вважав, що кожен повинен собі з «тим» дати раду сам, оскільки хтозна, чи в кого-небудь, крім нього, виникала подібна проблема.
Одонич добре усвідомлював, що, можливо, на цілому світі, за винятком його самого, ніхто не звернув на «те» жодної уваги. Припускав навіть, що більшість з коханих ближніх пирснула б йому в обличчя характерним сміхом, якби наважився комусь з них довірити свої сумніви. Тому вперто мовчав і сам боровся з «невідомим».
Аж через певний проміжок часу зауважив, що джерелом його загальної тривоги був страх перед «таємницею» – тим дивним демоном, який споконвіків ходить поміж людьми, натягнувши на обличчя маску. Одонича зовсім не приваблювала його загадковість, не відчував у собі на даний час поклику Едіпа. Навпаки! Хотів жити, жити і ще раз жити! Тому уникав зустрічі і забезпечував взаємне уникання…
Від часу того внутрішнього спротиву, який так несподівано атакував його на розі Польової, у нього появилася тотальна відраза до всіх стін, перегородок, загалом до будь-яких «заслон» короткотривалих і тимчасових, які тільки на певну мить закривали те, що за ними. Загалом вважав, що будь-які так звані екрани є вигадкою пагубною, навіть неетичною, оскільки підтакують небезпечній грі «в хованки», розбурхуючи при цьому недовіру і тривогу там, де напевне немає жодного сліду чогось надзвичайного. Для чого затуляти речі, які на приховування не заслуговують? Для чого зайвий раз будити підозру, ніби «там» є щось таке, що справді варте приховування?…
А якщо те «щось» існує насправді – для чого надавати йому можливість «ховатися»?
Одонич став переконаним прихильником далеких ясних перспектив, широких пляців, розлогих і відкритих, ген, ген далеко, доки сягнеш оком, просторів. Не терпів тому двозначности завулків, прихованих зрадливо в напівмороці піддашків, облуди поперечних доріг і крутих «вуличок без виходу» великого міста, які, здається, вічно чигають на самотнього перехожого. Якби це залежало від нього, то будував би міста за абсолютно новим планом, основою якого були б простота і щирість; було б там багато, дуже багато сонця і широко розкиненого простору.
Тому із задоволенням прогулювався за місто розлогими малолюдними бульварами або у підвечірню пору приміським вигоном, який тихо губився в імлі безконечної
