Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Тому й не запитався, куди й чи надовго відходить. Тільки думкою майнуло:
— І вона, певно, як Гела, піде за Магдалиною… тому й згадала про келех!
Аполлодора вже відходила, додавши тихо:
— Будь благословен!
Кай зробив прощальний знак рукою і мовчки подивився їй услід. Завагався хвилинку й увійшов до храму Абеліона.
Перед статуєю-палладіумом вічна лампада[345] була без світла. Не жевріло й вугілля на вівтарі, де палили перед богом пахощі…
Ще вчора Кай напевно захвилювався, коли б сталося таке блюзнірство, думав би, які біди воно віщує в Таррагоні…
Але сьогодні подумав тільки:
«Та ж посвячений Аполлонові вогонь «вічного світла» забрала з собою віща діва Аполлодора!.. Вона ж мусить знати ліпше, куди веде її дух! Вона не могла б так учинити, не діставши якогось наказу!..
Спокій з такою певністю увійшов в Каєву душу, що він цілком без хвилювання глянув ще раз на бронзове обличчя Абеліона, яке ніби ховалося у сутінках мовчазного храму.
Відчув: життя цього храму віднесла жриця у безповоротність… Залишилась тільки згадка…
Але цей спокій дав юнакові міцніше відчути втому останніх днів…
Замкнув храм і вирішив піти на відпочинок. Треба хоч трохи заснути!..
Але при дальших кроках міркував, що незабаром, а, може, й уже чекають його наказів управителі-віллікуси! А він, господар, буде вилежуватись? Із задоволенням здорової, активної людини почув, як обов’язок, мов жива істота, поклав на його плече свою міцну руку: «Чувай! Як я чуваю!»
Кай усміхнувся і попрямував до своєї канцелярії.
Під засвіченою ще бронзовою лампою побачив свій диптихон, а на ньому, як пуп’янок скам’янілого лотосу, зеленаво-блакитне яєчко.
Упізнав той Магдалинин каллаїсовий амулет, у якому, як казала вона, «спить вогонь віри»…
Вхопив в одну руку яєчко, у другу — таблички:
«Не сумуй, Каю, — писала Маріам. — Згадай, як говорив Раббі: «В домі Отця мого осель багато»… І шляхи до цих осель, як самі оселі, різні. Не для всіх однакові…
Мій шлях до Гори Спасіння, в дорозі до якої сліз не обітре ніхто. Твій шлях — весільний, шлях до Кани…
Хай це яєчко нагадує тобі, що Велика Радість безсмертна, хоч іноді й криється, немов мертва, як життя в яйці…»
…………………
Малі комірки для спання, кубікулуми, не мали інших отворів, крім дверей, що відчинялися на великий внутрішній двір з фонтаном посередині.
Звичайно, в теплі ночі невільники нерадо залазили до своїх лігов.
Сьогодні ж уся фамілія сиділа довкола фонтана. Була тут і стара Бельга, пришов, навіть, і домоправитель Барбатус. Не було лише Беларії, що, власне, могла розповісти найбільше, бо весь вільний час провела біля Сари.
Але на квіткарку Беларію впало несподіване нещастя.
Її батько, Бонус, ще не старий і міцний м’язами, вже третій рік був хворий… не те, щоб тяжко, але нездужав. Та сьогодні, як тільки виїхали ці дивовижні гості, йому так погіршало, як ніколи дотепер.
Бонус, що цілком виправдував своє наймення «Добрий», був справді такий. І всі його щиро любили.
Його тяжкий стан відсунув набік навіть той інтерес до галилеян із Тира, який закрив був собою всі інтереси таррагонської оселі.
— Шкода людини! — зітхнув Баритус. — У такий день… матимемо похоронний стос!
— А може, ще витримає?
— Може б, попрохати жрицю…
— Та й без жриці видко: до ранку не витримає…
— Жриця відійшла… не знать куди!
— І, мабуть, надовго, бо храм замкнено…
— Може б, була порадила та чужа жриця… що дала мову Гелі!..
З Бонусового кубікулуму вийшла заплакана Беларія. Її очі горіли, як свічі.
— Як хворому?
Тільки махнула рукою.
Ішла, як сновида, простісінько до панського дому. А в вухах звучали слова, що їх вчула від Лазара, коли при від’їзді говорив панові:
— Не треба нам весел! Ми маємо віру!
Перед очима пливли образи, викликані Сариними оповіданнями…
Капернаум… так звалося те місто, там, далеко?..
І квіткарчина уява малює собі вулиці того Капернаума, повні гамору, руху… От, як вулиці Таррагони! Перед крамницями розкладено мало не весь крам, щоб заохотити покупців до купівлі.
Чомусь перед очима в неї стають срібні браслети, що запинаються такими гарними баранячими голівками. Бачила такі недавно в Таррагоні. Тоді так задивилась, аж спізнилася…
Ясно: ніколи Беларії не мати такого клейнода! Але якби мала, відразу дала б, аби таткові бодай трохи полегшало!
Очі залило сльозами. Аж спіткнулася на сходинці, що її в потемках вчас не намацала босою ногою.
— А от же, той сотник з Капернаума нічого не мусів давати тому доброму Раббі, казала Сара, тільки попрохав… Прохав за свого слугу… якогось хлопця… А їй, Беларії, вмирає татко!
А той Раббі… Сара просто казала на нього: Божий Син!..
Тож не диво, що центуріон у червоному, як вогонь, плащі… такий пан! — і той говорив:
— Не заслужив я, щоб увійшов ти під мою стріху!..
Що ж має сказати вона? Невільниця! Квіткарка!
А той блискучий центуріон, у золочених шатах, на вулиці капернаумській глибоко схилився… дарма що стільки людей довкола… Й усі бачать…
Але, казала Сара, той «Раббі — Син Божий» жалів усіх… найбільших голодранців… І заочно зціляв… здалеку…
