Провина - Ганна Хома

і мені було дуже незвично бачити її такою. Вона хотіла, щоб я був біля неї, щоб щось розказував, хоча б про те, яка погода надворі… вона швидко втрачала зір, але як тільки я, користуючись цим, намагався тихенько вийти з кімнати, вона одразу казала мені: «Швиденько повертайся, Харитоне»… так вона мене називала.

Чесно кажучи, мені скоро набридла роль доглядальниці, та й хлопці сміялися: «Ходи поб’ємо м’яча, чи ти записався у няньки?..» У неї було нетримання сечі, батьки постійно міняли простирадла, але все одно цей запах… думаю, він їй теж дошкуляв. Вона казала:

«Хотілось би ще пожити, але не так…» Водночас вона дуже багато пила води, і в мої обов’язки входило приносити їй воду. Я дратувався: чому вона так багато п’є? І от одного дня, коли батьки, як завжди, пішли на роботу, я вирішив, що й так засидівся в хаті, і тихенько вислизнув із кімнати. Навздогін мені лунало: «Я чекаю, Харитоне,» але я тільки рукою махнув. Я лишив біля неї збан із водою і побіг грати у футбол. Тоді якраз цвіли тополі, й тополиний пух устеляв землю…

Десь під обід мені чомусь захотілось додому, дуже захотілося, але всі побігли до річки, і я побіг із ними…

Все, веселитися я більше не міг… я нудився, не знаходив собі місця, мене тягло в село, мов магнітом, я дивувався і злостився на себе, та що ж це таке, врешті-решт?.. Це був найдовший день у моєму житті.

Під вечір я побачив батьків. За моїми підрахунками, вони мали вже давно повернутись, але по дорозі вони, як завжди, до когось зайшли і… Одне слово, вони теж побачили мене й запитали, як там… бабуся. Я невиразно щось мугикнув, і ми всі пішли до хати.

Вона лежала на боці з простягнутою рукою, очі були відкриті, шкіра синя, аж чорна… збан валявся на підлозі в калюжі води. Мабуть, вона хотіла напитися, але напівсліпа, перевернула збан і… і вода вилилася. Тоді ж, мабуть, вона й покликала мене. А я не прийшов. Я думаю, це сталося в обід, думаю, вона переконувала себе, що я ось-ось повернуся, думаю, вона довго мене кликала, перш ніж… померла.

Я втік із дому, не з’явився на похорон… я почав жити так, неначе цього всього не було. Просто не було — і все.

А через кілька років, уже в інституті, я вперше відчув, що життя не має сенсу. Немов хвиля накрила мене з головою — і викинула кудись на безлюдний острів. Я не знав, що зі мною діється, не знаходив собі місця, забув про навчання, перестав з’являтися у компаніях… аж поки не сів у поїзд і не поїхав світ за очі. Зійшов на якійсь цілком незнайомій станції, поблукав, несподівано вийшов до цвинтаря і тільки тут заспокоївся.

У психіатрії є таке поняття — дромоманія, нестримний потяг до мандрів. Принаймі раз на рік я мусив кинути все, сісти чи то в потяг, чи в авто і їхати, їхати, їхати…

Не злічити цвинтарів, на яких я побував, мені подобалося ходити поміж могилами, відчувати під ногами землю, в якій лежать мертві, я почувався у їхній компанії, немов свій серед своїх. Тільки після цього я віднаходив у собі сили повернутися до повсякденности.

І головне, я уявлення не мав, звідки в мені ця нездоланна тяга. Я не мав права тебе залишати, ось так, без жодних пояснень, але я не вмів це пояснити… Двадцять років, як цієї людини нема, а вона досі мене кличе.

Скажи мені, тільки чесно, як тобі вдалося мене сюди затягти? І чому я завжди мушу тобі все розказувати, якщо ти мене ні про що не запитуєш?..

Його жінка — Марійка-Марічка-Марусенька — змахнула сльози й подивилася на розкидані в долині хати. І він докінчив свою розповідь:

— Мою бабцю звали Марія. Мабуть, тому мені було так важко називати тебе на ім’я.

— А в мене цвинтар асоціюється з найгіршим періодом мого життя. Я десять років не була на могилі тата. Якби не ти, я б не наважилась сюди прийти. — Вона усміхнулася крізь сльози. — І прошу нарешті познайомити мене з вашою сусідкою, Харитоне Бармак, мені так давно хочеться з нею поговорити…

Влад перевів погляд на могилу: рясно цвіли чорнобривці, загородка виблискувала охайно помальованими зубчиками, поряд стояла вбита в землю маленька, але міцна лавка.

«Цікаво, наша хата завалилася, чи Микитиха і їй дала раду? Здається, то вона її купила. Шпарівна бабка, однієї хати замало, один город — то не город. Цікаво, яку ціну загне за нашу хату? Яку б не загнула, грошей усе одно нема. Але ми щось придумаємо. А може, послати вперед Олега, йому навіть рота не треба розкривати, сама комплекція чого варта? Мовчу, мовчу, бабцю, це ж твоя колєжанка, хіба можна про неї погано говорити, але мусиш признати, що такої вредної людини ще світ не бачив, кому, як не тобі це знати. — Влад підняв голову до неба. Над його селом збиралися хмари. — Ну що ж, ми, мабуть, підемо додому. Ти тут дивись… не скучай.»

У цю ж мить на могилу впали перші краплі дощу.

Меа кульпа! Меа максіма кульпа! — Моя вина! Моя найбільша провина! (Слова каяття в латинському обряді).

Січень 2002 р. — квітень 2003 р.

Примітки
1

Моя вина… (лат.)

(обратно) 2

Curvatura (лат.) — кривизна.

(обратно) 3

Тверда оболонка спинного мозку (лат.)

(обратно)